Ростислав Самбук - Шукайте жінку

— Здається, я наговорив дурниць. То прошу не звертати уваги…

Петровський відповів якось утомлено:

— Два боки однієї медалі… Моя депутатська позиція, яку ви так пристрасно й справедливо розкритикували, і ваш раптовий переляк. Адже визнайте, вас прорвало, висловили те, що думаєте, а висловивши, злякалися й відразу позадкували. Але чого лякатися? Не ті часи, й всі ми маємо вчитися гласності. На всіх рівнях, починаючи від найвищого.

Пилип вирішив, що одна справа — гласність там, нагорі, до якої закликають і для якої створюють умови, і зовсім інша — у низах та десь посередині, де ключові позиції займають старі кадри, у плоть і кров яких увійшли настанови та спосіб життя, котрі культивувалися десятиріччями. Для цих кадрів перебудова означає не тільки зовсім нову психологію буття, а й позбавлення власних позицій та привілеїв. Недавно він розмовляв з одним із секретарів райкому, і той розгублено сказав, що новий закон про підприємства позбавляє його впливу на виробничі справи. Він не наголосив прямо — влади, та цей висновок напрошувався сам. Бо секретар райкому звик до влади, дещо обмеженої і контрольованої, але в деяких аспектах повної; тепер же директор заводу, якого він міг будь-коли викликати на килим, стає незалежним. Більше того, якийсь нікчемний кооператор, що відкрив приватне кафе, не повинен погоджувати з ним свої плани й дії, звітувати за встановленою формою й благоговійно дивитися на вивіску “райком”.

А історія з Некричем? Можна тисячу разів волати про демократію та гласність, а от Гнідаш дав вказівку, й колесо закрутилося тільки в один бік. Коли проти тебе і комісія, і секретар партбюро, і вміло організована й скерована більшість, спробуй довести, що ти не верблюд. А якщо й почнеш доводити — змішають з багном, заклюють, переступлять і підуть далі.

— Кажете, вчитися гласності? — запитав Синиця, знову відчувши внутрішній супротив. — На всіх рівнях? А поясніть, чому нам знадобилося втручання найвищого партійного органу, щоб припинити розправу над північними річками? Наша Верховна Рада контролює діяльність не лише окремих міністерств, а й Ради Міністрів, проте я чомусь не чув, щоб ви спробували загнуздати зухвале Міністерство меліорації. Щоб хтось на сесії чи хоча б на комісії виступив з пропозицією припинити фінансування багатомільярдних проектів. Або вольові рішення щодо Дніпра! Тепер хапаємося за голову, а хто вирішував? Одна людина, розумієте — одна, сказала “так” — і всі замовкли. Я вже не кажу про Чорнобиль. Поставили атомну електростанцію в такому місці, що в разі небезпеки отруюється вода, яка живить мало не дві третини України. А осушення поліських боліт, проект каналу Дунай — Дніпро… Ви чули про так званий Обухівський промисловий комплекс? Це ж треба було додуматися — звести кілька потужних підприємств, в тому числі й хімічне, на кордоні київської лісової зони! Щоб отруїти унікальні ліси навколо тримільйонного міста…

— Я цей перелік можу продовжити, — сказав Петровський. — Проблеми Аралу, Байкалу… Байкал захистила громадськість, і мені соромно, що Верховна Рада фактично обійшла цю жагучу проблему.

— Референдум! — мало не вигукнув Синиця. — У нас влада належить народові, та коли востаннє опитували народ? Вважається, ця влада здійснюється через народні Ради, в тому числі й через Верховну, але подивимося правді у вічі: мало не всі рішення й закони готувалися чиновниками, а потім без обговорення або після так званого обговорення затверджувалися. А чому б не запитати весь український народ — чи варто прокладати канал з Дунаю до Дніпра? Чи будувати, скажімо, Чигиринську атомну? Знову у Дніпровому водному басейні та ще й в історичних місцях, дорогих серцю кожного? І чи подумав хтось, що залишиться від України з її насиченням атомними станціями навіть в разі звичайної війни?

— Прийняте рішення про широке обговорення важливих всенародних проблем.

— Але чи знаєте, як трактуються рішення на місцях? І як швидко забуваються…

Петровський подивився на Синицю уважно і сказав:

— Чудово… Я одержую від розмови з вами справжню насолоду. Якщо кожен міркуватиме так, як ви, шляхи назад нам заказані. — Він солодко потягнувся і запропонував: — Давайте спати. Люблю їздити в поїзді: мінімум вісім годин здорового сну. Вас заколисує поїзд?

— Під гуркіт коліс мені сняться сни про дитинство.

— Щаслива людина…

Синиця кивнув, згоджуючись. Кому не приємно хоча б уві сні знову стати дитиною, побачити матір, яка схилилася над твоїм ліжечком, знову відчути пронизливу красу ще незнаного світу? Пилипові зробилося щемко, й зараз зрозумів, що всі їхні прикрощі та проблеми — незначні й дрібні, у життя є вищий зміст, вище призначення, і треба намагатися прожити життя гідно. І ліг щасливий, вслухався у гуркіт вагонних коліс, радів, що з кожною хвилиною наближається до дому і з завтрашнього дня почне зовсім інше життя — без компромісів.