Борис Акунін - Азазель

— Azazel! — суворим, урочистим голосом вигукнув Франц, і наступної секунди сповите тіло з плескотом гухнуло в гнилу воду.

Ні холоду, ні навіть масної ваги водяного панцера не відчував Фандорін, кремсаючи стилетом намоклий шнур. Більше за все мороки було з правою рукою, коли ж вона звільнилася, справа пішла хутчіше: рраз! — і ліва рука почала допомагати правій; два! — й мішок розбатовано від верху до низу; три! — і важкий шмат рейки пірнув у м'який мул.

Тепер тільки б не виплисти передчасно. Ераст Петрович відштовхнувся ногами, а руки виставив уперед і занишпорив ними в мутній темряві. Десь тут, зовсім близько, мають бути опори, на котрих стоїть причал. Ось пальці торкнулися слизької, обліпленої водоростями деревини. Тихо, непоспіхом, угору по стовпу. Щоб без сплеску, без звуку.

Під дерев'яним помостом пірса темно-претемно. Раптом чорна вода беззвучно вивергнула із своїх надр білу, круглу пляму. В білому колі утворилося ще одне, маленьке й чорне — це титулярний радник Фандорін жадібно ковтнув річкового повітря. Пахло гниллю й гасом. То був чарівний запах життя.

А тим часом нагорі, на причалі, точилася неспішна розмова. Той, хто затаївся внизу, чув кожне слово. Бувало, Ераст Петрович доводив себе до сліз розчулення, уявляючи, якими словами згадуватимуть його, передчасно загиблого героя, друзі й вороги, які промови лунатимуть над розверстою могилою. Можна сказати, вся юність минула в цих мріях. Яким же було обурення молодика, коли він почув, про які дурниці теревенять ті, хто вважав себе його вбивцями! І жодного слова про того, над ким зімкнулися похмурі води, — про людину з розумом і серцем, з благородною душею й високими устремліннями!

— Ох, обійдеться мені ця прогуляночка нападом ревматизму, — зітхнув Франц. — Бач як сирістю тягне. Ну чого тут стовбичити? Ходімо, га?

— Рано.

— Слухай, адже я з цією біганиною без вечері лишився. Як гадаєш, дадуть нам пожерти чи ще яку-небудь робітку видумають?

— Не нашого розуму діло. Як скажуть, так і зробимо.

— Хоч би телятинки холодної перехопити. В животі бурчить… Невже будемо з насидженого місця зриватися? Тільки прижився, звикся. Навіщо? Адже обійшлося все.

— Вона знає, навіщо. Раз веліла, значить, треба.

— Це вже точно. Вона не помиляється. Заради неї я що хочеш — батечка рідного не пожалів би. Якби, звичайно, він у мене був. Мати рідна для нас не зробила б стільки, скільки вона зробила.

— Авжеж… Все, ходімо.

Ераст Петрович зачекав, доки вдалині стихнуть кроки, для надійності дорахував іще до трьохсот і тільки тоді рушив до берега.

Коли він з великими труднощами, кілька разів зірвавшись, вибрався на низенький, але майже прямовисний парапет набережної, темрява вже починала танути, витіснювана світанком. Утопленика, що не відбувся, бив дрож, цокотіли зуби, а тут іще гикавка напала — видно, наковтався смердючої річкової води. Але жити все одно було прекрасно. Ераст Петрович окинув любовним поглядом сірий простір ріки (на тому боці лагідно світилися вогники), розчулився добротністю приземкуватого пакгаузу, схвалив розмірене погойдування буксирів і баркасів, які витягайся вздовж пристані. Безтурботна усмішка осяяла мокре, з мазутною смугою на лобі обличчя повсталого із мертвих. Він солодко потягнувся, та так і завмер у цій безглуздій позі — від рогу пакгаузу відокремився і швидко-швидко покотився назустріч низенький, проворний силует.

— От іроди, от бестії, — приказував силует на ходу тонким, здалеку чутним голоском. — Ну нічого доручити не можна, за всім догляд потрібен. Куди ви всі без Пижова, куди? Пропадете, як щенята сліпі, пропадете.

Охоплений праведним гнівом, Фандорін рвонувся вперед. Схоже, зрадник думав, що його сатанинське відступництво лишилося нерозкритим.

Однак у руці губернського секретаря блиснуло негарним сяйвом щось металеве, і Ераст Петрович спочатку зупинився, а потім і позадкував.

— Це ви правильно, полуничний мій, вирішили, — схвалив Пижов, і стало видно, яка пружна, котяча в нього хода. — Ви розумний отрок, я відразу визначив. Оце що у мене, знаєте? — Він помахав своєю залізякою, і Фандорін розгледів двоствольний пістолет незвичайно великого калібру. — Жахлива штука. На тутешньому розбійному жаргоні «смешер» називається. Ось сюди, чи зволите бачити, дві розривні кульки вставляються — ті самі, що Санкт-Петербурзькою конвенцією 68-го року заборонені. Так злочинці ж, Ерастоньку, лиходії. Що їм людинолюбна конвенція! А кулька розривна, тільки-но в м'яке потрапить, уся так пелюсточками й розкривається. М'ясо, кісточки, жилки всякі в суцільний фарш перетворює. Ви вже, лагідний мій, полегеньку, не смикайтесь, а то я з переляку випалю, а потім не прощу собі такого звірства, каятись буду. Дуже вже боляче, коли в живіт попаде чи ще куди-небудь у тій ділянці.