Борис Акунін - Азазель

Страшенно хотілося зазирнути в конверти. Ераст Петрович запитливо подивився на інформатора. Можливо, і не встоїть. Однак тут новоспеченому титулярному раднику і дипломатичному кур'єру першої категорії спала на думку ліпша ідея.

— Так ви говорите, цей містер Морбід приходить щовечора о десятій?

— Як годинник, мілорде.

Ераст Петрович виклав на стойку четвертий пів-соверен і, перегнувшись через стойку, зашепотів щасливцю-портьє на вухо.

Час, який залишався до десятої, було використано найпродуктивнішим чином.

Насамперед Ераст Петрович змастив і зарядив свого кур'єрського «кольта». Потім подався до туалетної кімнати і, навперемінку тиснучи на педалі гарячої та холодної води, за якихось п'ятнадцять хвилин наповнив ванну. Півгодини він ніжився, а коли вода охолола, план подальших дій було вже остаточно складено.

Знову приклеївши вуса і трохи помилувавшись на себе в дзеркало, Фандорін одягся непримітним англійцем: чорний котелок, чорний піджак, чорні брюки, чорна краватка. У Москві його, напевно, сприйняли б за трунаря, але в Лондоні він, треба гадати, зійде за невидимку. Та й уночі буде якраз — прикрий лацканами сорочку на грудях, підтягни манжети, й розчинишся в обіймах темряви, а це для плану було вкрай важливим.

Лишилось іще години півтори на ознайомчу прогулянку околицями. Ераст Петрович звернув з Ґрей-стріт на широку вулицю, всю заповнену екіпажами, й майже відразу опинився біля знаменитого театру «Олд-Вік», докладно описаного в путівнику. Пройшов іще трохи і — о диво! — побачив знайомі обриси вокзалу Ватерлоо, звідки карета везла його до «Зимової королеви» добрячих сорок хвилин — кучер, пройдисвіт, узяв п'ять шилінгів. А далі показалась і сіра, незатишна у вечірніх сутінках Темза. Дивлячись на її брудні води, Ераст Петрович зіщулився, і його чомусь охопило похмуре передчуття. У цьому чужому місті він узагалі почувався незатишно. Зустрічні дивилися повз нього, жоден в обличчя не глянув, що, погодьтеся, в Москві було б неймовірним. Але при цьому Фандоріна не полишало дивне відчуття, наче в спину йому втуплений чийсь недобрий погляд. Декілька разів молодик оглядався й одного разу нібито помітив, як за театральну тумбу відсахнулася постать у чорному. Тут Ераст Петрович опанував себе, вилаяв за підозріливість і більше не оглядався. Усе нерви кляті. Він навіть завагався — чи не зачекати із втіленням плану до завтрашнього вечора? Тоді можна буде вранці навідатися до посольства й зустрітися з таємничим письмоводителем Пижовим, про якого казав шеф. Але боягузлива обережність — почуття ганебне, та й часу втрачати не хотілось. І так уже мало не три тижні на дрібниці пішли.

Мандрівка Європою виявилася менш приємною, ніж припускав на початку окрилений Фандорін. Територія, розташована по той бік прикордонного Вержболова, пригнітила його разючою несхожістю з рідними скромними просторами. Ераст Петрович дивився у вікно вагона і все чекав, що чистенькі села й іграшкові міста закінчаться і почнеться нормальний пейзаж, але чим далі від російського кордону від'їжджав поїзд, тим будиночки ставали білішими, а містечка більш мальовничими. Фандорін усе суворішав, але розпустити нюні собі не дозволяв. Урешті-решт, не все те золото, що блищить, говорив собі він, але на душі все одно зробилося якось нудотно.

Потім нічого, потроху звик, і вже здавалося, що і в Москві не набагато брудніше, ніж у Берліні, а Кремль і золоті куполи церков у нас такі, що німцям і не снилося. Мучило інше — військовий агент російського посольства, котрому Фандорін передав пакета з печатями, звелів поки що далі не їхати і чекати секретної кореспонденції для передачі у Відень. Очікування розтяглося на тиждень, і Ерасту Петровичу набридло тинятися затишною Унтер-ден-Лінден, набридло розчулюватися вигляду ситих лебедів у берлінських парках.

Те ж повторилось і у Відні, тільки тепер довелося п'ять днів дожидати пакета, призначеного для військового агента в Парижі. Ераст Петрович нервував, уявляючи, що «міс Ольсен», не дочекавшись вісточки від свого Іполита, вибралася з готелю, й тепер її довіку не розшукати. Від нервів Фандорін подовгу й частенько сидів у кафе, їв багато мигдальних тістечок і літрами пив крем-соду.

Зате в Парижі він перебрав ініціативу до своїх рук: до російського представництва зазирнув на п'ять хвилин, вручив посольському полковнику папери й безапеляційно заявив, що має особливе завдання й затримуватися не може навіть на годину. Щоб покарати себе за безплідно згаяний час, навіть Париж не захотів оглянути, лише проїхав у фіакрі новими, щойно прокладеними бароном Османом бульварами — і на Північний вокзал. Потім, на зворотному шляху, ще буде час.