Борис Акунін - Азазель

За чверть до десятої, затулившись номером «Таймс» із проверченою для огляду діркою, Ераст Петрович уже сидів у фойє «Зимової королеви». На вулиці очікував передбачливо найнятий кеб. Згідно з отриманою інструкцією, портьє демонстративно не дивився в бік не по-літньому зодягненого постояльця і навіть намагався відвернутись у протилежний бік.

О третій хвилині на одинадцяту дзенькнув дзвіночок, двері розчинились і ввійшов велетенського зросту чоловік у сірій лівреї. Він, «Джон Карлич»! Фандорін упритул припав оком до сторінки з описом балу у принца Уельського.

Портьє злодійкувато скосив очі на недоречно захопленого читанням містера фон Дорна і ще, негідник, кудлатими бровами вгору-вниз зарухав, але об'єкт, на щастя, цього не помітив або вважав нижче своєї гідності обертатися.

Кеб виявився до речі. З'ясувалося, що дворецький не прийшов пішки, а приїхав на «егоїстці» — одномісній колясці, в котру було запряжено міцного вороного коника. Доречним був і дощик, який зарядив, — «Джон Карлич» підняв шкіряний верх і тепер при всьому бажанні не зміг би виявити стеження.

Наказу рухатися за чоловіком у сірій лівреї кебмен аж ніяк не здивувався, ляснув довгим батогом, і план вступив у свою першу фазу.

Смеркло. На вулицях горіли ліхтарі, та не знайомий із Лондоном Ераст Петрович дуже швидко втратив орієнтацію, заплутавшись в однакових кам'яних кварталах чужого, погрозливо мовчазного міста. Через деякий час будинки понижчали й порідшали, в темряві нібито попливли обриси дерев, а ще десь за чверть години потяглися оточені садами особняки. Біля одного з них «егоїстка» зупинилася, від неї відділилася велетенська постать і відчинила високі ґратчасті ворота. Висунувшись із кеба, Фандорін побачив, як коляска заїжджає до двору, після чого ворота знову зачинились.

Кмітливий кебмен сам зупинив коня, обернувся й запитав:

— Чи маю я повідомити про цю поїздку поліцію, сер?

— Ось вам крона, а це питання — на ваш розсуд, — відповів Ераст Петрович, вирішивши, що не буде просити візника зачекати — занадто вже меткий. Та й незрозуміло ще, коли їхати назад. Попереду чекала цілковита невідомість.

Огорожу перемахнути виявилося неважко, в гімназійні роки доводилося долати й не такі.

Сад лякав тінями й негостинно штрикав сучками в обличчя. Попереду крізь дерева невиразно біліли обриси двоповерхового будинку під горбатим дахом. Фандорін, стараючись тихіше хрустіти, підкрався до крайніх кущів (од них пахло бузком — можливо, це й був який-небудь англійський бузок) і здійснив рекогносцирування. Не просто будинок, а, мабуть, вілла. Біля входу ліхтар. На першому поверсі вікна горять, але там, схоже, розташовані служби. Набагато цікавішим видається засвічене вікно на другому поверсі (тут згадалося, що в англійців чомусь він називається «першим»), але як туди дістатися? На щастя, неподалік ринва, а стіна обросла чимось в'юнким і на вигляд доволі чіпким. Навички недавнього дитинства знову могли стати у пригоді.

Ераст Петрович темною тінню переметнувся до самої стіни і потряс ринву. Нібито міцна й не бряжчить. Оскільки життєво важливим було не гуркотіти, підйом відбувався повільніше, ніж хотілося б. Аж ось нога намацала приступку, що дуже вдало оперізувала увесь другий поверх, і Фандорін, обережно вчепившись за плющ, дикий виноград, ліани — біс його зна, як називалися ці змієподібні стебла, — почав дрібними кроками підкрадатися до заповітного вікна.

Першої миті охопило пекуче розчарування — у кімнаті нікого не було. Лампа під рожевим абажуром освітлювала зграбне бюро з якимись паперами, в кутку, здається, біліла постіль. Незрозуміло — чи то кімната, чи то спальня. Ераст Петрович зачекав хвилин п'ять, але нічого не відбувалося, тільки на лампу сів товстий нічний метелик, тремтячи волохатими крильцями. Невже доведеться лізти назад? Чи ризикнути і пробратися всередину? Він злегка штовхнув раму, й вона прочинилась. Фандорін завагався, картаючи себе за нерішучість і зволікання, та з'ясувалося, що зволікав він правильно — двері відчинилися й до кімнати ввійшли двоє, жінка й чоловік.

Угледівши жінку, Ераст Петрович мало не закричав переможно — це була Біжецька! Із гладенько зачесаним чорним волоссям, перетягнутим червоною стрічкою, в мереживному пеньюарі, на який було накинуто барвисту циганську шаль, вона здалася йому сліпучо прекрасною. О, такій жінці можна вибачити будь-які гріхи!

Обернувшись до чоловіка, — його обличчя лишалося в тіні, та, зважаючи на зріст, це був містер Морбід, — Амалія Казимирівна сказала бездоганною англійською (шпигунка, напевно шпигунка!):