Жорж Сіменон - Тюрма

«Тихше, Ален! То впливова людина, він…»

«Щось мені не подобається його краватка».

Гортензія скорялася. Ален підводився, підходив до пана, що навпроти, чемно вітався.

«Чи знаєте ви, що мені не подобається ваша краватка?..»

Відвідувач сидить не сам, він не знає, що сказати.

«Дозволите?»

Швидким рухом Ален зриває з нього краватку, вихоплює з кишені ножиці й починає різати. «Можете зберегти собі на згадку».

Ніхто з них навіть не поворухнеться при цьому. Інші обурювались. Але одразу ушивались.

— Бармен! Ще скляночку!

Він перехилив її одним духом, втер губи, заплатив і знову під зливою перейшов дорогу, щоб сховатися в машині.

Увійшовши в квартиру, Ален посвітив усі лампи, запитуючи себе: до чого б його взятися? Без Мур-мур вдома було якось незвично.

Зараз він мав би сидіти в Петера, на авеню Сюффран, у новому ресторані, де вони домовлялися вечеряти сьогодні. Може, подзвонити їм та попросити вибачення?

Він знизав плечима й попрямував до бару в кутку колишньої майстерні, де в свій час працював знаменитий художник-портретист, ім'я якого тепер всіма забуте.

Ален не полюбляв пити сам.

— За твоє здоров'я, старенька!

Він простягнув склянку в порожнечу, до уявної Мур-мур. Потім уважно глянув на телефон.

Кому подзвонити? йому здавалося, що він мав комусь подзвонити. Кому саме?..

Був би в нього близький друг…

Ален мав приятелів. Десятки. Ті, які працювали в його тижневику, актори, режисери, співаки, не рахуючи барменів і метрдотелів.

— Послухай-но, голубчику!

Він звав усіх голубчиками. І Адрієну теж. З першого ж дня знайомства. До речі, почав не він. Як на його смак, вона була надто холодною й пісною. Потрібно було три місяці, щоб він змінив свою думку.

А що думав про неї отой йолоп, її чоловік? Ален не любив Бланше. Він зневажав людей такої породи, самовпевнених, перейнятих почуттям власної гідності, бундючних, без найменшого проблиску фантазії.

А що, коли подзвонити йому? Так, щоб дізнатися, як він усе це сприйняв…

Його погляд упав на комод, і він згадав, що повинен піднести дружині білизну й деякі речі. Валізи знаходилися в стінних шафах, які прикрашали коридор. Він вибрав одну і них.

Що носять жінки у в'язничній камері? В шухляді було повнісінько тонкої білизни, він аж здивувався, що її так багато. Ален відібрав нейлонові сорочки, штанці, три піжами, потім подивився, чи є мило й зубна щіточка в несесері з крокодилячої шкіри.

Завагався, чи не випити ще скляночку, знизав плечима, вийшов і замкнув двері, не погасивши світла. Під дощем, хоч і не таким густим, перетнув добру половину міста. Вітер ущух. Тепер сіяв осінній дощик, дрібний, неквапливий, холодний, що міг тривати кілька днів. Поспішали перехожі, сутулячись, сахаючись машин, що обдавали гряззю.

Набережна Орлож. Тьмяне світло над кам'яним порталом. Довгий широкий коридор, наче підземний перехід, в кінці якого сидів поліцейський у формі й з цікавістю оглядав Алена, що наближався з валізою в руці.

— Тут перебуває мадам Жаклін Пуато?

— Хвилинку.

Поліцейський перевірив список.

— Так.

— Чи не могли б ви передати їй валізу?

— Треба спитати начальника.

Він постукав у якісь двері, зайшов і за кілька хвилин повернувся з огрядним мужчиною без галстука, в сорочці з розстебнутим коміром і в штанах без пояса.

— Ви її чоловік?

— Так.

— Документи при собі?

Ален простягнув паспорт, і той довго розглядав його.

— А, так це ви видаєте журнал з такими кумедними малюнками? Але я мушу пересвідчитися, що в валізі.

— Розкрийте її.

— За правилами розкривати повинні ви.

Алену здавалось, ніби вони втрьох у погано освітленому тунелі. Він розкрив валізу, потім несесер. Чиновник засунув товсті пальці в білизну, вийняв з несесера манікюрні ножиці, пилочку, пінцет, залишивши тільки мило й зубну щіточку.

Одну по одній він простягав заборонені речі Алену, який машинально запихав їх до кишені.

— Ви передасте їй зараз?

Поліцейський глянув на великого кишенькового годинника.

— Пів на одинадцяту. За розпорядком…

— Як вона там?

— Я її не бачив.

Не всім же цікаво, як почуває себе Мур-мур.

— Вона сама в камері?

— Напевно, ні. Останнім часом у нас всюди повно.

— Ви часом не знаєте, хто там із нею?

Поліцейський знизав плечима.

— Дівчатка, хто ж іще? Їх кидають сюди безперестану. Он ще привезли…

Біля тротуару спинилась поліцейська машина, і агенти в цивільному почали заганяти під арку гурт жінок. Ален зіткнувся з ними, виходячи. Помітно було, що більшість устигла побувати тут не раз, проте у трьох чи чотирьох, наймолодших, були стривожені очі.