Жорж Сіменон - Тюрма

Дві горішні шухляди комода належали йому, нижні — Жакліні. А втім, Жакліною її ніхто не звав. Для нього, як і для всіх, вона була Мур-мур — ласкаве прозвисько, що його дав він їй багато років тому, бо вона дуже скидалася на кошеня.

Хусточки, сорочки, спідня білизна.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Без сумніву, сьогодні вранці.

— Ви певні?

Ален глянув інспекторові прямо в очі й нахмурив брови.

— Послухайте-но, Протягом всіх п’яти років, що ми тут живемо, пістолет лежав у шухляді нічного столика… Щовечора, роздягаючись, я викладаю туди ключі, гаманець, портсигар, запальничку, чекову книжку й дрібні гроші… Я до того звик бачити пістолет на місці, що навіть уваги на нього не звертав…

— А відсутність його не здивувала б вас?

— Мабуть, ні, — сказав Ален, подумавши. — Кілька разів траплялося, що він забивався в самий куточок…

— Коли ви востаннє бачили дружину?

— З нею щось трапилось?

— Ви снідали разом?

— Ні, я був зайнятий версткою і на ходу з'їв кілька бутербродів.

— А вона не дзвонила вам часом протягом дня?

— Ні.

Ален змушений був подумати, бо Мур-мур часто дзвонила йому.

— А ви їй?

— Удень вона рідко буває вдома. Вона працює. Журналістка і… Але, даруйте, до чого всі ці запитання?

— Хай краще мій шеф скаже вам про це. Чи не будете ви такі ласкаві супроводити мене на набережну Орфевр?

— Ви впевнені, що з моєю дружиною…

— Її не вбито і не поранено.

Так само чемно й несміливо поліцейський попрямував до дверей. Ален, не роздумуючи, пішов за ним.

Вони не стали викликати загайний ліфт, а зійшли сходами, устеленими товстим плюшем. На кожній площадці вікно було прикрашене різноколірними вітражами, за модою, що панувала в 1900 році.

— Гадаю, ваша дружина теж має машину?

— Авжеж. Невеличке авто. Воно стоїть зараз біля будинку.

На порозі обидва стали, не наважуючись виходити під дощ.

— Як ви сюди дісталися?

— На метро.

— А що, коли я вас підвезу?

— Даруйте мені. Тут же ноги ніде простягнути.

Ален гнав за звичкою. В одному місці навіть вискочив на червоне світло.

— Пробачте…

— Нічого. Вуличний рух — не моя справа.

— Заїхати на подвір'я?

— Як хочете.

Інспектор висунувся з вікна й щось сказав двом вартовим.

— Моя дружина тут?

— Мабуть.

Навіщо запитувати людину, яка однаково нічого не відповість? За кілька хвилин він потрапить до комісара, з яким, безперечно, знайомий, бо майже з усіма він не раз зустрічався.

Не спитавши, куди йти, Ален збіг широкими сходами і став на другому поверсі.

— Либонь, тут?

У довгому, погано освітленому коридорі жодної душі. Двері обабіч зачинено. Тільки старий сторож із срібним ланцюжком на шиї і масивною бляхою на грудях сидів за столом, покритим, як більярд, зеленим сукном.

Пройдіть, будь ласка, до зали чекання. Одну стіну зали було засклено цілком, як у його вітальні, що колись правила за майстерню художника. Якась бабуся в чорному, що ждала своєї черги, вп'ялася в нього злючими очима.

— Даруйте….

Інспектор пішов коридором і постукав у якісь двері, що за ним одразу зачинилися. Бабуся сиділа нерухомо. Навіть повітря тут було якесь нерухоме, сизе, мов туман.

Ален знову глянув на годинник. Двадцять хвилин на дев'яту. Не минуло й години, як він залишив редакцію на вулиці Маріньян, кинувши на ходу Малеському:

— До скорого…

Сьогодні вони у гурті кількох приятелів і приятельок лагодилися вечеряти в новому ресторані на авеню Сюффран.

Атож, тут нема ні дощу, ні вітру. Ніби все зупинилося п просторі й часі. Проте досі — першого-ліпшого дня — нарт було Алену написати на картці своє ім'я, щоб за кілька хвилин чиновник вів його до кабінету начальника карної поліції, а той вставав йому назустріч з простягнутою рукою.

Він давно вже не нудився, чекаючи прийому, від самого початку своєї кар'єри.

Кинув погляд на бабусю — її нерухомість зворушувала його — і мало не запитав, скільки вона вже сидить. Може кілька годин?

У нього урвався терпець. Ален починав задихатись. Тож підвівся, запалив сигарету і став ходити туди й сюди під несхвальним поглядом бабусі.

Відтак одчинив засклені двері, пройшов у коридор і запитав сторожа з срібним ланцюжком:

— Який комісар хоче мене бачити?

— Не знаю, мосьє.

— Але ж їх тут не так уже й багато о цій йорі?

— Два або три. Вони засиджуються іноді допізна. Як вас звати?

В Парижі було чимало місць, де називати своє прізвище не було потреби, бо всі його добре знали.