Артур Конан Дойл - Оповідання про Шерлока Холмса = The Sherlock Holmes Stories

Якось із Балларета до Мельбурна під охороною відправили партію золота. Ми влаштували засідку. Вантаж охороняли шестеро конвоїрів, нас також було шестеро. Відбулася гаряча сутичка. Першим залпом ми вклали чотирьох. Але коли взяли здобич, нас залишилося лише троє. Я приставив дуло пістолета до голови кучера – це й був Мак-Карті. Господи, краще б я убив його тоді! Але я пошкодував його, хоча й помітив, що він лупає на мене своїми маленькими злими очиськами, ніби хоче запам’ятати риси мого обличчя. Ми забрали золото, стали багатими людьми й поїхали до Англії, ніхто нас ні в чому не запідозрив. Тут я назавжди розійшовся зі своїми колишніми приятелями і почав спокійне, забезпечене життя.

Я купив цей маєток, який саме продавався, і намагався принести хоча б невелику користь своїми грішми, щоб якось спокутувати своє минуле. До того ж я одружився, і хоча моя дружина померла молодою, вона залишила мені милу маленьку Еліс. Навіть коли та була зовсім крихіткою, її рученята утримували мене на праведному шляху, як ніщо на світі. Тож я назавжди попрощався з минулим. Усе було чудово, поки я не втрапив до лап Мак-Карті…

Якось поїхав до міста в фінансових справах і на Ріджент-стрит зустрів Мак-Карті. На ньому не було ні пристойного плаща, ні взуття.

«Ось ми й зустрілися, Джеку, – сказав він, торкаючись моєї руки. – Тепер уже ми з вами більше не розлучимося. Я не сам: маю сина, і ви мусите про нас подбати. Інакше ж знайте: Англія – прекрасна країна, де шанують закони. Крім цього, полісмени є скрізь».

Ось так він і оселився зі своїм сином на заході, і я не міг їх позбутися; вони безкоштовно живуть на моїй землі. Не мав я ні спокою, ні спочинку, ні забуття. Куди б не йшов, натрапляв на його хитру усміхнену пику. Коли Еліс підросла, стало ще гірше, адже він зауважив, що для мене страшніше за будь-яку поліцію, якщо про моє минуле дізнається донька. Що б йому не забаглося, він усе отримував на першу ж вимогу, чи то земля, будинок або гроші, поки не зажадав неможливого. Він прагнув Еліс. Бачте, його син підріс, моя донька – також, і оскільки про мою недугу знали всі, йому здалося, що це чудовий шанс для його сина заволодіти всім моїм майном. Але цього разу я вже був жорсткий. Я ніяк не міг допустити, що його проклятий рід поєднається з моїм.

Не можу сказати, щоб мені не подобався його син, але в жилах юнака текла кров його батька, цього було досить. Я все ж наполіг на своєму. Мак-Карті, втративши самоконтроль, погрожував.

Ми мали зустрітися біля ставка на півдорозі між нашими будинками, щоб обговорити це все. Коли я прийшов на домовлене місце, то побачив, що він про щось сперечається зі своїм сином. Я закурив і чекав за деревом, поки він залишиться сам. Але в міру того, як я вслухався в його слова, у мені закипали гіркота і злість, я не міг більше цього витримати. Він примушував сина одружитися з моєю донькою, нітрохи не переймаючись тим, як вона поставиться до цього, ніби йшлося про вуличну дівулю.

Я мало не збожеволів, коли подумав: «Все, що мені дороге, може опинитися у владі такої людини. Чи не краще буде розбити ці кайдани? Я вже близький до смерті й доведений до відчаю чоловік». Хоча розум мій ясний і сили не покинули мене, я збагнув, що моє життя скінчилося. Але моє ім’я та моя донька! Я врятую й те, й інше, якщо змушу Мак-Карті тримати язика на припоні… Я його прикінчив, містере Холмс… Я убив би його знову. Я великий грішник, але хіба життя, повне страждань, не спокутує провини? Я все терпів, але думка, що моя донька потрапить у ту саму пастку, була нестерпна. Я вбив його без докорів сумління, ніби це була огидна отруйна тварюка. На крики прибіг його син, але я встиг сховатися в лісі, хоча мені й довелося повернутися за плащем, який я впустив… Це вся правда, джентльмени, усе склалося саме так.

– Що ж, не мені вас судити, – промовив Холмс, коли старигань підписав свої свідчення. – Гадаю, нам не доведеться подавати їх до суду.

– Я вам повністю довіряю, сер! Але що ви хочете зробити?

– Беручи до уваги стан вашого здоров’я – нічого. Ви самі знаєте, що скоро постанете перед судом, який вищий за земний. Я збережу ваше зізнання, мені доведеться скористатися ним, якщо Мак-Карті засудять. Якщо ж його виправдають, жоден смертний, будете ви живі чи мертві, не дізнається про вашу таємницю, усе це залишиться між нами.

– Тоді прощавайте, – урочисто мовив гість. – Коли настане ваш смертний час, вам буде легше згадувати, який спокій ви принесли моїй душі.

Хитаючись і тремтячи всім своїм величезним тілом, він повільно вийшов із кімнати, накульгуючи на праву ногу.