Гилберт Честертон - Дзеркало судді

В інших кімнатах, однак, нічого цікавого не вдалося виявити, хіба що Беґшоу демонстративно вказав на заряджений автоматичний пістолет, який він відшукав у бібліотеці, коли нишпорив у шухлядах письмового столу.

— Схоже, що суддя побоювався замаху, — сказав детектив, — але дивує те, що він не взяв з собою зброї, коли вийшов до дверей.

Нарешті вони повернулися в передпокій і попрямували до парадних дверей, причому отець Бравн неуважно ковзав поглядом навколо себе. Два коридори, обклеєні однаково вицвілими шпалерами з непоказним сірим малюнком, немовби відтінювали пишноту запорошених і брудних дрібничок вікторіянських часів, а також позеленілої від часу старовинної бронзової лампи і потьмянілої позолоченої рами, яка залишилася від розбитого дзеркала.

— Є прикмета, що розбите дзеркало провіщає нещастя, — сказав священик. — Але тут весь будинок — немов передвістя біди. Химера якась, навіть самі меблі…

— Дивно, — перервав його Бегшоу. — Я гадав, що парадні двері на замку, а вони тільки на клямці.

Йому ніхто не відповів — усі вийшли надвір і опинилися в іншому саду, перед будинком. Цей сад був менший і простіший, тут росло багато барвистих квітів, а в одному кінці зеленіли вправно підстрижені кущі з круглою аркою, схожою на печеру, куди вели напівзавалені сходинки.

Отець Бравн підійшов до арки і заглянув усередину. Потім він раптом зник у всіх з очей, та через хвилину у себе над головами вони почули його голос, спокійний і рівний, немов він розмовляв з кимось на верхівці дерева.

Детектив попрямував услід і виявив, що приховані сходини піднімалися до чогось, що нагадувало добряче знищений часом місток, який навис над темним і закинутим куточком саду. Місток огинав будинок, і звідти відкривався вид на кольорові вогники, що мерехтіли вгорі і внизу. Можливо, цей місток був плодом якоїсь дивної фантазії архітектора, який надумав побудувати над галявинкою щось подібне до аркади з галереєю зверху. Бегшоу подумав, що в цьому глухому куті дуже дивно застати людину в таку ранню пору, перед світанком, але не став марнувати часу на подальші роздуми. Він з цікавістю розглядав чоловіка, якого вони із священиком тут застали.

Незнайомець стояв до них спиною, низький на зріст, у сірому костюмі, єдине, що привертало увагу в його зовнішності, — це густа шевелюра, яскраво-жовта, як голівка величезного розквітлого жовтця. Вона і справді виділялася, немов велетенський німб; коли він повільно і похмуро повернувся до них обличчям, ця схожість справила якесь приголомшливе і несподіване враження. Такий німб міг би осяювати лагідне, як в ангела, лице, але в цього чоловіка обличчя було злосливе і зморшкувате, з міцними щелепами й коротким носом, яку боксерів після перелому.

— Як я розумію, це містер Орм, знаменитий поет, — промовив незворушно отець Бравн, немовби представляв їх один одному у світській вітальні.

— Хто б він не був, — сказав Беґшоу, — я змушений його потурбувати, запропонувавши зійти вниз, де йому доведеться відповісти на декілька запитань.

Там, у кутку старого саду, рано-вранці, коли сірі сутінки ще вкривали густі кущі, які приховували вхід в напіврозвалену галерею, і пізніше, при різних обставинах і на різних стадіях офіційного слідства, яке набирало все більших обертів, обвинувачений рішуче заперечував усе, стверджуючи, що лише мав намір відвідати сера Гемфрі Гвина, однак це йому не вдалося, тому що на його дзвінки йому ніхто не відчинив дверей. Коли Орму сказали, що двері, властиво, не були замкнені, він лиш глузливо гмикнув. Коли йому натякнули, що година для відвідин була надзвичайно пізня, він зневажливо пирхнув. Та дещиця, яку вдалося з нього витягнути, звучала вкрай туманно: або тому, що він справді ледь умів говорити по-англійськи, або ж тому, що він вправно вдавав, ніби геть погано знає цю мову.

Переконання поета мали нігілістичний і руйнівний характер, таку ж спрямованість в його віршах бачили ті читачі, які здатні були їх зрозуміти. Можна було цілком вірогідно припустити, що справи, які він мав з суддею, так само, як і сварка між ним і покійним суддею, були пов’язані з анархічними ідеями. Усім було відомо, що Гвина переслідувала нав’язлива ідея, — йому віднедавна всюди марилися більшовицькі шпигуни, як раніше німецькі. Та все ж один збіг, помічений майже відразу ж після затримання його сусіда, укріпив Беґшоу в думці, що до справи слід поставитися відповідально. Вийшовши через ворота на вулицю, вони випадково зустріли ще одного сусіда вбитого судді, торговця сигарами Булера, якого неважко було впізнати за смаглявим сварливим обличчям і за незмінною орхідеєю в петельці. Він був відомим знавцем з вирощування цих квітів. Булер, на загальне здивування, привітався з поетом, теж своїм сусідом, наче нічого й не бувало, немовби очікував його тут зустріти.