Гилберт Честертон - Хрест із сапфірами

— Його також спокусило те, що в його руках була одна з найбільших сил природи. Я маю на увазі силу тяжіння, котра божевільно швидко притягає все земне до лона землі. Погляньте, он внизу під нами походжає інспектор. Якщо я звідси кину в нього камінцем, то для нього це буде подібно на удар кулі. Якщо я кину молоток, навіть зовсім маленький, то…

Вільфред Боен перекинув одну ногу через парапет, та отець Бравн відтягнув його за комір.

— Це не ті двері, — м’яко сказав він, — це вхід у пекло.

Боен відхитнувся назад до стіни, в його очах був переляк.

— Звідки ви все це знаєте?! — закричав він. — Ти — диявол?

— Я — людина, — серйозно відповів отець Бравн, — а це означає, що в моєму серці є всі «дияволи». Послухайте мене, — промовив він після короткої павзи, — я знаю, що це зробили ви. Точніше, я майже про все здогадуюсь. Коли ви попрощалися з братом, вас охопив гнів, можливо, що й праведний. Ви схопили малий молоток, майже готові його вбити за його зіпсутість. Та ви трохи заспокоїлись, сховали молоток у кишеню й попрямували до церкви. Ви відчайдушно молилися в багатьох місцях: спочатку біля вітража з ангелом, потім ще вище й ще, поки не опинилися на найвищій сходинці — і не побачили, що дивацький капелюх полковника схожий на зеленого жука, котрий повзає по землі. У вашій душі щось зрушилося, і ви кинули на нього Божий грім.

Вільфред поклав руку на чоло й пошепки запитав:

— Звідки ви знаєте, що він виглядав, як зелений жук?

— О, це просто здоровий глузд, — легко посміхаючись, відповів отець Бравн. — Та послухайте далі. Я все це знаю, та ніхто інший про це не довідається. Наступний крок за вами. Я відходжу й збережу цю таємницю як таємницю сповіді. Якщо ви запитаєте чому, то знайте: існує багато причин. Лише одна стосується вас. Я залишаю цю справу, тому що ви ще не повністю зіпсований, ви ще не стали вбивцею. Ви не допомогли слідству звинуватити коваля або ж його дружину, хоча це було доволі просто. Ви звинуватили цього недоумкуватого, тому що ви знали — його не засудять. Моє завдання полягає в тому, щоб знаходити такі ось проблиски світла в душі вбивці. А тепер ідіть униз, у село, і вибирайте, як вам учинити, ви вільні, як вітер. А я своє останнє слово вже сказав.

Вони мовчки спустилися вниз гвинтовими сходами й вийшли на сонячне світло. Вільфред Боен обережно відчинив дерев’яні ворота на подвір’я, підійшов до інспектора й промовив:

— Прошу, заарештуйте мене. Це я вбив брата.

Іскриста мла, водночас прозора й густа, була дивним секретом Темзи, її сірий колір ставав все блискучішим у міру того, як сонце піднімалося в зеніт над Вестмінстером, а двоє чоловіків йшли Вестмінстерським мостом. Один із них був дуже високий, інший — дуже низький. Їх можна було б порівняти з гордовитою годинниковою вежею Парламенту та скромними, згорбленими будівлями абатства, хоча б тому, що низький чоловік був у сутані. Згідно з офіційним описом високого чоловіка звали М. Еркюль Фламбо, він був приватним детективом і саме прямував до свого нового офісу в новому багатоквартирному будинку поруч із абатством, а низького — всечесний Дж. Бравн, він служив у церкві св. Франциска Ксаверія у Камбервелі. Щойно отець Бравн відвідав умираючого, а тепер ішов, щоб подивитися на офіс свого приятеля.

Будівля була висока, ніби американський хмародер, і на американський манер напакована телефонами й ліфтами. Її лише недавно добудували, й тому вона ще не була повністю заселена. Властиво, розташувалися лише три орендарі: приміщення над офісом Фламбо, під ним та його, Фламбо, офіс. Два верхні й три нижні поверхи були повністю порожні. Та на перший погляд ця нова вежа притягувала увагу ще з іншої причини. Частину риштовань ще не забрали, а на стіні, безпосередньо над офісом Фламбо, виднівся яскравий об’єкт. Це було величезне позолочене зображення людського ока з золотим промінням довкола. Воно заслоняло два або й три вікна.

— А це що таке? — запитав отець Бравн і зупинився.

— А-а, це нова релігія, — сміючись, відповів Фламбо. — Одні з тих, котрі відпускають ваші гріхи, бо стверджують, що ви не маєте жодних. Думаю, це щось на кшталт «Християнського навчання». Цим займається якийсь Калон (я не знаю, чи це його ім’я), він живе у квартирі наді мною. Внизу мешкають дві друкарки, а наді мною — оцей шахрай-ентузіяст. Він називає себе Новим Священнослужителем Аполлона й поклоняється сонцю.

— Ну що ж, поглянемо на нього, — сказав отець Бравн. — Сонце було найжорстокішим з усіх богів. Але що це за жахливе око?