Агата Кристи - Трагедія в трьох діях

– Що таке? Щось сталося?

– Так! Сталося. Я дещо зрозумів. Чудова думка! О, я був сліпий, сліпий.

Еґґ витріщилася на нього. Ніби усвідомивши ексцентричність своєї поведінки, Пуаро опанував себе. Тоді поплескав Еґґ по плечу.

– Вам здається, що я збожеволів. Аж ніяк. Я чув, що ви сказали. Ви йдете на «Цуценя сміється». Там грає Енджела Саткліфф. От і йдіть та не звертайте уваги на те, що я сказав.

Спантеличена, Еґґ пішла. Залишившись на самоті, чоловічок почав ходити кімнатою й бурмотіти щось собі під ніс. Його котячі очі виблискували зеленим.

– Mais oui [33] Ну звісно ( фр. ). , це все пояснює. Цікавий мотив – дуже незвичний, я ніколи не стикався з таким, а втім, дуже зрозумілий і за таких обставин природний. Загалом дуже цікава справа.

Детектив пройшов повз стіл, де й досі лежали його карти, і змахнув їх руками.

– Щаслива родина мені більше не потрібна, – промовив сам до себе. – Лишається тільки діяти.

Він узяв капелюха і вдягнув пальто. Потім спустився сходами у вестибюль готелю, де йому викликали таксі. Пуаро назвав адресу сера Чарльза.

Приїхавши на місце, детектив розплатився і зайшов у хол. Швейцар був зайнятий із ліфтом, тож Пуаро піднявся сходами. Щойно він дістався третього поверху, двері квартири сера Чарльза прочинилися, і в дверному отворі з’явилася міс Мілрей.

Поява бельгійця її ошелешила.

– А, це ви!

Маленький чоловічок розсміявся.

– Так, власною особою. Чи правильно – своєю? Enfin, moi! [34]

Міс Мілрей промовила:

– Боюся, сера Чарльза немає вдома. Він поїхав до театру «Вавилон» з міс Літтон-Ґор.

– Я шукаю не його. Днями я забув тут свій ціпок.

– О, розумію. Ну, якщо ви подзвоните, Темпл знайде його для вас. Даруйте, я не можу затриматися. Поспішаю на вокзал. Їду в Кент, навідати маму.

– Розумію. Не буду вас затримувати, мадемуазель.

Він відійшов убік, а міс Мілрей квапливо пронеслася сходами. В руках у неї був невеликий дипломат.

Та коли жінка пішла, Пуаро ніби забув, навіщо прийшов. Замість піднятися до квартири, він розвернувся і знову пішов униз. Вийшовши з дверей під’їзду, побачив, як міс Мілрей сідає в таксі. Ще одне таксі повільно їхало вздовж тротуару. Детектив посигналив рукою, і воно зупинилося. Він сів у машину й попросив їхати за першим таксі.

Чоловічок зовсім не здивувався, коли те поїхало на північ і зупинилося біля станції Паддінґтон, хоча це – дивний вибір, якщо їдеш у Кент. Пуаро пішов до кас і замовив квиток першого класу до Лумута й назад. Потяг мав вирушити за п’ять хвилин. Піднявши комір так, щоб закривало вуха, – день був холодний, – Пуаро затишно влаштувався в кутку вагону першого класу.

До Лумута потяг прибув о п’ятій. Сутеніло. Стоячи віддалік, бельгієць почув, як міс Мілрей привітав дружній носій невеличкої станції.

– Вітаю, міс, яка несподіванка. А сер Чарльз приїде?

Міс Мілрей відповіла:

– Ні, це спонтанна поїздка. Я повертаюся в Лондон завтра вранці. Приїхала владнати кілька справ. Ні, таксі мені не потрібне, дякую. Піднімуся стежиною.

Сутінки густішали. Жінка швидко підіймалася на скелю хвилястою стежкою. Не підходячи надто близько, за нею слідував Еркюль Пуаро. Він ступав по-котячому м’яко. Діставшись до «Воронячого гнізда», міс Мілрей дістала із сумочки ключ й зайшла в бічні двері, лишивши їх прочиненими. За кілька хвилин вона з’явилася знову. В руках у неї був іржавий ключ і ліхтарик. Детектив заховався за кущем, звідки все було добре видно.

Жінка обійшла будинок і пішла нагору крутою зарослою стежкою. Еркюль Пуаро – за нею. Вона підіймалася і підіймалася й раптом опинилася перед старою кам’яною вежею, які часто трапляються на узбережжях. Ця була в кепському, занедбаному стані. Однак на брудному вікні висіла фіраночка, і міс Мілрей вставила ключ у великі дерев’яні двері. Ключ повернувся з невдоволеним писком. Двері відчинилися, застогнали петлі. Жінка зайшла всередину, присвічуючи ліхтариком.

Пришвидшивши ходу, Пуаро її наздогнав. Він теж безшумно зайшов у вежу. Світло ліхтарика міс Мілрей нервово стрибало по скляних ретортах, бунзенівських горілках та інших приладах.

Жінка взяла лом. Вона занесла його над скляним агрегатом, коли хтось схопив її за руку. Міс Мілрей зойкнула та озирнулася.

Їй у вічі дивилися зелені котячі очі Пуаро.

– Не можна цього робити, – сказав він, – бо ви знищуєте докази.

Еркюль Пуаро сидів у великому кріслі. Настінні світильники були вимкнені. Фігуру в кріслі освітлювала тільки лампа під рожевим абажуром. Було в цьому щось символічне – його видно, а його слухачі: сер Чарльз, містер Саттертвейт і Еґґ Літтон-Ґор – лишаються в тіні.