Агата Кристи - Убивство в Месопотамії

Ну, люба, буду закінчувати. До речі, те, що ти мені розповіла про малого Стаббінса, – це дуже кумедно! Що з цього приводу сказала старша сестра?

Все-все, закінчую.

Завжди твоя,

Поклавши лист у конверт, вона адресувала його до сестри Кершо з лікарні Святого Христофора в Лондоні.

Коли вона наділа ковпачок на ручку, до неї підійшов один зі слуг-арабів.

– До вас прийшов доктор Лайднер.

Сестра Лезерен обернулася. Вона побачила чоловіка середнього зросту з ледь сутулими плечима, брунатною бородою та м’яким утомленим поглядом.

Доктор Лайднер побачив жінку років тридцяти п’яти, яка мала рівну поставу й упевнений вигляд. Перед ним було життєрадісне обличчя з трішки випуклими блакитними очима, оточене блискучим каштановим волоссям. Він подумав, що жінка має саме той вигляд, який повинна мати медична сестра, що опікується пацієнтами з нервовим зривом. Весела, міцна, практична та діловита.

Так, сестра Лезерен йому підійде.

Знаєте, а я ж насправді не письменниця і геть нічого не тямлю в цих речах. Я почала писати лише тому, що мене попросив доктор Райлі, а коли тебе про щось просить доктор Райлі… ну, йому ніхто не каже «ні».

– Але ж, лікарю, – благала його я, – я ж не вмію писати, зовсім не вмію!

– Нісенітниця, – пирхнув він. – Ставтеся до цього як до написання історії хвороби, коли вже так сумніваєтесь.

Ну… звісно, можна і так до цього ставитися. Але доктор Райлі ще не закінчив свою думку. Він додав, що всім потрібен простий і зрозумілий звіт про події в Тель-Ярімджі.

– Якщо такий звіт складе одна із зацікавлених сторін, його ніхто не вважатиме переконливим. Обов’язково скажуть, що він упереджений.

Тут він також, безперечно, мав рацію. Я перебувала у самісінькому центрі подій, але водночас залишалася, так би мовити, стороннім спостерігачем.

– А чому б вам самому все не записати, лікарю? – спитала я.

– Мене ж там не було, на відміну від вас. До того ж, – зітхнувши, додав він, – мені донька не дозволить.

Як же він прогинається під це дівчисько! Ганьба! Я вже зібралася була це йому пояснити, але раптом побачила, як він підморгнув мені. Це найгірша особливість доктора Райлі: ніколи не зрозумієш, коли він жартує, а коли говорить серйозно. Він завжди розмовляв повільно і меланхолійно – але добра половина його висловлювань мала іронічний підтекст.

– Ну… – Моя позиція похитнулась. – Гадаю, я могла б спробувати.

– Авжеж, могли б.

– Але я не зовсім розумію, з чого почати.

– У мене для вас гарна підказка. Почніть з початку і ведіть до кінця, а тоді – закінчуйте! [1] Парафраз наказу Чирвового Короля з «Аліси в Країні Чудес» Льюїса Керрола (за пер. В. Корнієнка). ( Тут і далі прим. пер. )

– Я навіть не знаю напевно, де і з чого все почалось, – зітхнула я.

– Повірте мені, сестро, труднощі з тим, як почати розповідь, просто забавка порівняно з тим, як знайти в собі сили зупинитися! Принаймні в мене виникають саме такі труднощі, коли я маю зробити промову. Слухачам доводиться хапати мене за фалди і тягти донизу, примушуючи сісти на місце.

– Та ви жартуєте, лікарю.

– Я серйозний як ніколи. Отже, ви згодні?

Але мене непокоїла ще одна річ. Я трохи повагалась і врешті-решт знайшла в собі мужність і зауважила:

– Знаєте, лікарю, я боюсь, що мій виклад подій може виявитися трошки… особистим.

– Господи, жіночко, та що особистішим буде ваш виклад подій, то краще! Це ж історія про людей, а не про манекени! Розповідайте упереджено, пристрасно – та взагалі як вам заманеться! Опишіть усе так, як ви вважатимете правильним. Потім відредагуємо місця, які вам здадуться наклепницькими. Головне – пишіть. Ви ж розсудлива жінка, а отже, зробите розсудливий, логічний опис того, що сталося.

Отак я й отримала завдання написати про все, і я пообіцяла докласти всіх зусиль.

Отже, я починаю, але, як я вже пояснила лікареві, важко зрозуміти, з чого саме, власне кажучи, потрібно почати.

Гадаю, насамперед я маю трохи розповісти про себе. Мені тридцять два роки, і звуть мене Емі Лезерен. Практичну підготовку я пройшла у лікарні Святого Христофора, а потім два роки працювала в пологовому відділенні. Також я надавала приватні послуги і ще чотири роки працювала у притулку міс Бендікс для старих на вулиці Девоншир-плейс. До Іраку я потрапила разом із місіс Келсі: я наглядала за нею під час пологів. Вона поїхала до Багдада разом із чоловіком і заздалегідь найняла маляті няньку, яка перед цим кілька років працювала в родині друзів місіс Келсі – там, в Іраку. Діти цих друзів мали повернутися до Англії та піти до школи, і няня погодилася працювати у місіс Келсі після їхнього від’їзду. Місіс Келсі дуже нервувалася щодо подорожі з такою маленькою дитиною, і тому майор Келсі й найняв мене – я мала супроводжувати його дружину й маля і піклуватися про них. Ми домовилися, що майор оплатить мені зворотну подорож, якщо я не знайду попутників, які б потребували послуг медсестри.