– На що?
– Бути незіпсованою й природною. Ти вчишся здаватися такою, а потім ніби за інерцією є такою весь час. Ти тільки подумай, як це збіса незручно – ніколи на дозволяти собі відмахнутися від когось і сказати: «О, ради Бога, перестань мені набридати!» Мені здається, свої оргії та пиятики вони влаштовують лише з почуття самозахисту.
– Вона мала п’ятьох чоловіків, чи не так? – запитала міс Марпл.
– Щонайменше. Був у неї перший, якого можна й не брати до уваги, потім другий, чужоземець, чи то принц, чи то граф, а потім той, що теж був кінозіркою, здається, його звали Роберт Траскот, чи не так? Їхні стосунки були зображені як великий роман. Але він тривав лише чотири роки. А потім з’явився Айзидор Райт, драматург. Ці взаємини були серйозними і спокійними, і вона народила дитину – мабуть, вона завжди мріяла мати дитину – навіть напівусиновила кількох безпритульників, у всякому разі, той шлюб був чимось справжнім. Збудований міцно, на підвалинах Материнства з великої літери. Але потім з’ясувалося, що дитина – дебіл чи псих, щось таке. І тоді з нею стався нервовий напад, вона стала приймати наркотики й занедбала свої ролі.
– Схоже, ти знаєш багато про неї, – сказала міс Марпл.
– Це природно, – сказала місіс Бентрі. – Коли вона купила Ґосінґтон, я зацікавилася нею. З теперішнім своїм чоловіком вона одружилася близько двох років тому, і кажуть, що тепер вона знову цілком нормальна. Він чи то продюсер, чи то режисер – я їх завжди плутаю. Закохався в неї, ще коли вони були молоді, але в ті дні він мало чого досяг. Проте тепер, якщо не помиляюся, він став знаменитий. Як же пак його звати, знаю, що Джейсон, а як далі, точно не пригадую – здається, Джейсон Гад, е ні, Джейсон Рад, ось як. Вони купили Ґосінґтон, бо в ньому зручно буде розташувати кіностудію… Як же вона називається? «Елстрі»? – спробувала вгадати вона.
Міс Марпл похитала головою.
– Не думаю, – сказала вона. – «Елстрі» – в Північному Лондоні.
– Це якась зовсім нова кіностудія. «Гелінґфорт» – ось її назва. Звучить по-фінському, принаймні, так мені завжди здавалося. Це десь за шість миль від Маркет-Бейзинґа. Вона хоче поставити фільм про Єлизавету Австрійську, якщо я не помиляюся.
– Як багато ти знаєш про приватне життя кінозірок, – здивувалася міс Марпл. – Ти про все це довідалася в Каліфорнії?
– Власне, ні, – заперечила місіс Бентрі. – Я знайшла всю цю інформацію в усіляких чудернацьких журналах, що їх читаю у свого перукаря. Я навіть не знаю імен більшості кінозірок, про яких там пишуть, але, як уже сказала, Марина Ґреґ та її чоловік купили Ґосінґтон, і тому я зацікавилася ними. Чого там тільки не пишуть, у тих журналах! Думаю, там немає навіть половини правди – навіть однієї четвертої. Я не вірю в те, що Марина Ґреґ – німфоманка, не думаю, що вона п’є, можливо, навіть, не вживає наркотики, і цілком можливо, пішла з кіно лише тому, що їй захотілося відпочити, і не було в неї ніякого нервового нападу – але правда те, що вона переселяється сюди жити.
– Наступного тижня, я чула, – повідомила міс Марпл.
– Так швидко? Я знаю, що двадцять третього вона дає в Ґосінґтоні великий прийом для «Служби швидкої допомоги Святого Іоанна». Сподіваюся, вони добре перебудували дім?
– Фактично вони там перебудували все, – сказала міс Марпл. – Було б набагато простіше й, мабуть, дешевше зруйнувати його й побудувати новий дім.
– Ванні кімнати, певно?
– Шість нових ванних кімнат, я чула. І подвір’я, обсаджене пальмами. І басейн. І широкі вікна, щоб із них ліпше було милуватися краєвидом, і вони розвалили стіну між кабінетом твого чоловіка та бібліотекою, перетворивши їх на одну велику музичну залу.
– Артур, либонь, перевернеться в могилі. Ти знаєш, як він ненавидів музику. Йому ведмідь на вухо наступив, бідолашному. Яке в нього було обличчя, коли хтось із друзів запрошував нас на оперу! Він ще прийде до них у білому савані. – Вона замовкла, а тоді раптом запитала: – Ти не чула, ніхто не натякав, що в Ґосінґтоні можуть з’явитися привиди?
Міс Марпл похитала головою.
– Там їх бути не може, – переконано заявила вона.
– Це не завадило б людям казати, що вони там є, – зауважила місіс Бентрі.
– Ніхто ніколи цього не казав. – Міс Марпл помовчала, а тоді провадила: – Люди не такі вже й дурні, ти знаєш. А надто в селах.
Місіс Бентрі скинула на неї швидким поглядом.
– Ти завжди наголошуєш на цьому, Джейн. І, вважаю, маєш слушність.
Вона несподівано усміхнулася.
Читать дальше