Аґата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

– Так?

– Можете уявити, що, з точки зору моїх тіток, це була дуже хороша партія для мене. Але я вам чесно скажу: цей аргумент на мене не вплинув. Ні, Джон був просто способом утечі від нестерпної монотонності мого життя.

Я нічого не відповів, і через деякий час вона продовжила:

– Не зрозумійте мене неправильно. Я була з ним досить чесна. Я зізналася йому, що він дуже мені подобається і я сподіваюся з часом полюбити його, але не була, як це називають, «закохана». Він заявив, що це його влаштовує, тому ми одружилися.

Якийсь час вона чекала. Її чоло трохи нахмурилося. Здавалося, вона щиро зазирає назад, у минулі дні.

– Думаю… Я впевнена… Спершу він любив мене. Але вважаю, що ми не підходили одне одному. Майже одразу ж ми віддалилися. Він – скажу неприємну для моєї гордині, але правдиву річ – незабаром утомився від мене.

Я мусив промимрити щось на зразок незгоди, та вона швидко продовжила:

– О так, утомився! Зараз це вже не має значення – зараз, коли наші дороги розходяться.

– Що ви маєте на увазі?

Вона тихо відповіла:

– Я маю на увазі, що не збираюся залишатись у Стайлзі.

– Ви з Джоном не житимете тут?

– Джон, може, і житиме, а я – ні.

– Ви хочете залишити його?

– Так.

– Але чому?

Вона довгий час мовчала, та зрештою промовила:

– Можливо, тому, що хочу бути вільною.

І, доки вона говорила, я раптом побачив перед собою широкі простори, незаймані смуги лісів, земель, на які не ступала нога, – і зрозумів, що значить свобода для людини такої вдачі, як Мері Кавендіш. Мені здалося, що я на мить побачив її справжню – наче дика горда істота, не приборкана цивілізацією, як полохлива пташина з гір.

З її губ зірвався слабкий стогін:

– Ви не знаєте, ви не знаєте, якою в’язницею є для мене це ненависне місце.

– Розумію, – сказав я, – але… але не робіть нічого необдумано.

– О, необдумано! – Її голос насміхався з мого здорового глузду.

Тоді раптом у мене вирвалися слова, за які я ладен відкусити свій язик:

– Ви знаєте, що доктора Бауерстайна арештували?

Миттєвий холод, наче маска, промайнув її обличчям, витерши всі інші почуття.

– Джон був такий люб’язний, що повідомив мене про це сьогодні вранці.

– І що ви думаєте? – тихо запитав я.

– Про що?

– Про арешт.

– А що мені слід думати? Очевидно, він німецький шпигун; так Джонові сказав садівник.

Її обличчя та голос були абсолютно холодні й невиразні. Їй байдуже чи ні?

Вона відійшла на крок чи два й торкнулася однієї з ваз із квітами.

– Ці зовсім зів’яли. Я повинна зробити новий букет. Ви не проти відійти… Дякую, містере Гастінґс.

І вона тихо пройшла повз мене, вийшла надвір і холодно ледь кивнула мені, прощаючись.

Ні, Мері точно не кохала Бауерстайна. Ніяка жінка не зуміла б зіграти свою роль з такою холодною байдужістю.

Пуаро не з’явився й наступного ранку, не було слуху й від людей зі Скотленд-Ярду.

Але в обідній час прибув новий доказ чи, радше, його брак. Ми даремно намагалися відстежити четвертий лист, який написала місіс Інґлторп увечері перед смертю. Наші зусилля були марні, і ми покинули цю справу, сподіваючись, що одного дня це дасть про себе знати. Саме так і сталося: з другою поштою прибуло повідомлення від французької фірми музичних видавців, що підтвердили отримання чека від місіс Інґлторп і висловили жаль, що їм не вдалося віднайти певну серію російських народних пісень.

Отож облишено останню надію розгадати таємницю з допомогою листів місіс Інґлторп, відправлених у той фатальний вечір.

Якраз перед чаєм я вийшов на прогулянку, щоб розказати Пуаро про нове розчарування, але, на моє роздратування, виявив, що чоловіка знову не було.

– Знову поїхав до Лондона?

– О ні, мсьє. Але сів у потяг до Тедмінстера. «Побачити аптеку молодої леді» – так він сказав.

– Дурнуватий віслюк! – вирвалося в мене. – Я ж говорив йому, що середа – це єдиний день, коли її там немає. Добре, скажіть, хай знайде мене завтра вранці, гаразд?

– Звичайно, мсьє.

Але й наступного дня від Пуаро не було жодної вісточки. Я починав сердитися, що він так безцеремонно з нами поводився.

Після обіду Лоуренс відвів мене вбік і запитав, чи піду я зустрітися з Пуаро.

– Ні, не думаю. Він може сам прийти, якщо захоче бачити нас.

– О! – Лоуренс мав дивний вигляд. Якась незвична нервозність і збудження в його поведінці зацікавили мене.

– Що трапилося? – запитав я. – Я можу піти, якщо сталося щось особливе.

– Нічого такого, але… якщо підете, скажіть йому, – він понизив голос до шепоту, – гадаю, я знайшов іще одну кавову чашку.