Аґата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

– Так… можна сказати, я знаю, як його здійснили.

– О!

– На жаль, у мене немає доказів моїм припущеням, хіба що… – Із раптовою енергійністю він схопив мене за руку та потягнув у хол, збуджено викрикуючи французькою своє захоплення:

– Mademoiselle Dorcas, mademoiselle Dorcas, un moment, s ’ il vous plaît! [22] Мадемуазель Доркас, мадемуазель Доркас, хвилинку, будь ласка! ( фр. )

Доркас, досить схвильована шумом, поспішно вийшла з буфетної.

– Моя хороша Доркас, у мене з’явилась ідея, малесенька ідея… якби її підтвердити доказами, який чудовий шанс! Скажіть мені, у понеділок – не у вівторок, Доркас, а в понеділок, переддень трагедії, – нічого не сталося з дзвоником місіс Інґлторп?

Доркас дуже здивувалася.

– Так, сер, коли ви сказали, я згадала. Так, сталося, хоча й не знаю, як ви про це дізналися. Миша, чи щось таке, перегризла дріт наскрізь. У вівторок уранці прийшов майстер і полагодив його.

З довгим вигуком задоволення Пуаро повів мене назад у невеличку їдальню.

– Бачите, не треба шукати зовнішніх доказів, достатньо розуму. Але плоть слабка, тому тішить, якщо ти на правильному шляху. О, мій друже, я неначе на світ народився. Я біжу! Я стрибаю!

І це було правдою: він біг, і стрибав, і вибрикував уздовж моріжка за вікном.

– Що робить ваш видатний друг? – запитав голос позаду мене. Повернувшись, я побачив поруч Мері Кавендіш.

Вона всміхнулася, і я всміхнувся у відповідь.

– Що тут сталося?

– Навіть не знаю, що сказати. Пуаро поставив Доркас декілька запитань про дзвоник і так утішився, почувши відповідь, що аж підстрибує, як бачите!

Мері розсміялася.

– Як курйозно! Він виходить за ворота. Ще повернеться сьогодні?

– Не знаю. Я відмовився від спроб відгадати, що Пуаро робитиме далі.

– Він трохи ненормальний, містере Гастінґс?

– Чесно кажучи, сам не знаю. Інколи я впевнений, що Пуаро цілком божевільний, а потім, саме на піку його безумства, я виявляю, що в цьому безумстві є система.

– Зрозуміло.

Попри сміх, сьогодні зранку Мері мала задумливий вигляд. Вона здавалася серйозною, майже сумною.

Мені спало на думку, що це хороша можливість обговорити з нею справу Синтії. Почавши, як на мене, досить тактовно, далеко зайти я не встиг: вона владно мене зупинила.

– Ви відмінний адвокат, безсумнівно, містере Гастінґс, але в цій справі ваші таланти не знадобляться. Синтії не загрожує жодна недоброзичливість з мого боку.

Я почав щось бурмотіти про те, щоб вона часом не подумала… але вона знову мене зупинила, і наступні слова стали настільки несподіваними, що зовсім витіснили Синтію та її проблеми з моїх думок.

– Містере Гастінґс, – промовила вона, – як гадаєте, ми з чоловіком щасливі разом?

Я був надто приголомшений і пробурмотів щось на кшталт того, що не моя справа думати про таке.

– Гаразд, – тихо відказала Мері, – ваша це справа чи ні, але я скажу: ми не щасливі.

Я промовчав, оскільки побачив, що вона ще не закінчила.

Мері розпочала повільно крокувати туди-сюди кімнатою, ледь схиливши голову, і її струнка, гнучка постать легенько погойдувалася при ходьбі. Раптом Мері зупинилась і подивилася мені у вічі.

– Ви нічого не знаєте про мене, правда? – запитала вона. – Звідки я, ким була перед тим, як вийшла за Джона, – фактично нічого? Добре, я вам розповім. Я зроблю вас отцем-сповідником. Думаю, ви добрий, так, я впевнена, що ви – добрий.

Чомусь я не відчував такого піднесення, як мав би. Я згадав, що Синтія почала свою сповідь приблизно так само. Крім того, отець-сповідник мав би бути старшим чоловіком, це непідхожа роль для юнака.

– Мій батько був англійцем, – мовила місіс Кавендіш, – а мама – росіянкою.

– О, – сказав я, – тепер зрозуміло…

– Зрозуміло що?

– Щось чужинницьке, інакше завжди оточує вашу постать.

– Гадаю, мама була дуже красивою. Не знаю напевне, тому що ніколи її не бачила. Вона померла, коли я була ще зовсім маленькою. Здається, її смерть пов’язана з трагедією: вона помилково прийняла велику дозу якогось снодійного. Хоч би там що, мій батько був убитий горем. Невдовзі він влаштувався в консульську службу. Куди б він не їхав, я була з ним. Коли мені виповнилося двадцять три, я об’їхала майже весь світ. Це було розкішне життя, яке мені подобалося.

На її обличчі з’явилась усмішка, а голова відкинулася назад. Здавалося, у пам’яті вона проживає ті старі щасливі роки.

– Тоді тато помер. Він залишив мене в дуже скрутному становищі. Я перебралася жити до кількох старих тіток у Йоркшир. – Вона здригнулася. – Ви зрозумієте мене, якщо скажу, що для дівчини, яку виховали так, як мене, то було страшенно нудотне життя. Тіснота та нудна монотонність майже зводили мене з розуму. – Вона на мить замовкла й додала іншим голосом: – І тоді я зустріла Джона Кавендіша.