Аґата Крісті - Таємнича пригода в Стайлзі

– То, – сказав я, – які ваші висновки?

Мій друг відповів, роздратувавши мене, натякаючи, що мені варто скористатися власними природними можливостями.

– А шостий пункт? – запитав я. – Гадаю, це зразок какао.

– Ні, – вдумливо промовив Пуаро, – я міг би його включити до цих шести, але цього не зробив. Ні, шостий пункт я наразі не виголошуватиму.

Він швидко оглянув кімнату.

– Тут уже нічого робити, на мою думку, хіба що… – Він наполегливо й довго вдивлявся в згаслий попіл на камінній решітці. – Вогонь горить… і знищує. Та випадково… там може бути… гляньмо!

Ставши на коліна й опершись на руки, він почав завзято перекидати попіл з решітки через огорожу каміна, але робив це дуже обережно. Раптом з його вуст почувся приглушений вигук.

– Щипці, Гастінґсе!

Я похапцем передав їх йому, а він уміло витяг маленький шматок обвугленого паперу.

– Ось, mon ami! – залементував він. – Що ви на це скажете?

Я пильно оглянув фрагмент. Ось точне його відтворення:

Я розгубився. Фрагмент був якийсь товстий, не схожий на звичайний папір для письма. Раптом мені сяйнула думка.

– Пуаро! – крикнув я. – То фрагмент заповіту!

– Власне.

Я незадоволено на нього глянув.

– Вас це не дивує?

– Ні, – відповів той похмуро. – Я цього очікував.

Я віддав шматок паперу й простежив за тим, як він поклав його до свого портфеля з такою ж послідовною обережністю, з якою поводився з усім. Мої думки плуталися. Що то за загадки із заповітом? Хто його знищив? Та сама особа, що залишила воскову пляму на підлозі? Очевидно. Та як хтось зміг отримати доступ? Усі двері були замкнені зсередини.

– Тепер, друже, – різко мовив Пуаро, – час іти. Я волів би поставити кілька запитань покоївці… Доркас її звуть, чи не так?

Ми пройшли через кімнату Альфреда Інґлторпа, а Пуаро затримався настільки, щоб зробити хоча й короткий, але вичерпний огляд. Ми вийшли крізь ті ж двері, замкнувши і їх, а також двері місіс Інґлторп, як це було до того.

Я провів його до будуара, який він висловив бажання відвідати, а сам пішов шукати Доркас.

Проте, коли я повернувся з нею, будуар був порожнім.

– Пуаро, – покликав я, – де ви?

– Я тут, друже.

Він вийшов крізь французьке вікно і стояв, здавалося, зачарований клумбами різноманітних форм.

– Чарівливо! – бурмотів він. – Чарівливо! Яка симетрія! Гляньте на цей півмісяць, а ці ромби… така чепурність заворожує око. Та й розташування рослин ідеальне. Усе було нещодавно зроблено, так?

– Так, здається, цим займалися вчора по обіді. Та заходьте, Доркас уже тут.

– Eh bien, eh bien! Не карайте мене за мить насолоди цим видом.

– Так, але ця справа важливіша.

– Чому ви думаєте, що ці милі бегонії менш важливі?

Я знизав плечима. Із ним важко сперечатися, якщо він у чомусь переконаний.

– Ви не погоджуєтеся? Але так воно і є. Що ж, підемо й опитаємо сміливу Доркас.

Доркас стояла в будуарі: руки схрещені на грудях, сиве волосся здіймалося цупкими кучерями під білим чепчиком. Вона була прикладом доброї старої прислуги.

У своєму ставленні до Пуаро вона виявляла підозріливість, та він невдовзі зламав її захист. Детектив підсунув ближче стілець.

– Благаю, сядьте, мадемуазель.

– Дякую, сер.

– Ви працювали на свою господиню багато років, правда?

– Десять років, сер.

– Це дуже тривале та дуже віддане служіння. Ви надто прив’язалися до неї, правда?

– Господиня була надзвичайно добра до мене, сер.

– Тоді ви не заперечуватимете проти того, щоб відповісти на кілька запитань. Містер Кавендіш цілковито погодився на те, щоб я вам їх поставив.

– О, гаразд, сер.

– Тоді я почну із запитання про події, що трапилися вчора по обіді. Ваша господиня посперечалася з кимось?

– Так, сер. Та я не знаю, чи мені варто… – Доркас завагалася.

Пуаро на неї пильно дивився.

– Моя дорога Доркас, важливо, щоб мені була відома кожна подробиця тої суперечки, якнайповніше. Не думайте, що цим ви зрадите свою господиню, виказавши її секрети. Ваша господиня лежить мертва. Важливо, щоб ми про все довідалися та змогли покарати винних. Ніщо не поверне її до життя, та ми сподіваємося, якщо відбулося щось незаконне, віддати вбивцю в руки правосуддя.

– Амінь, – промовила Доркас із запалом. – Не називаючи імені, можу сказати, що є одна людина в цьому будинку, якій жоден із нас ніколи не скориться! І то був жахливий день, коли він уперше закрив собою денне світло, з’явившись у дверях.