Аґата Крісті - Убивства за абеткою

– Скажіть мені, mon ami , який висновок можна з цього зробити?

Зацікавлений, я взяв листа.

Його було написано друкованими літерами на цупкому білому папері.

Містере Еркюлю Пуаро,

ви тішите себе тим, що можете розкрити таємниці, які занадто складні для нашої нещасної, твердолобої англійської поліції. Побачимо, містере Велемудрий Пуаро, які ви розумні. Можливо, ця робота видасться непростою. Поглядайте на Андовер двадцять першого числа цього місяця.

Я подивився на конверт. Адресу також надрукували. – Проштампували в Лондоні, – сказав Пуаро, коли я звернув увагу на штамп. – Ну, і яка ваша думка?

Я лише знизав плечима й повернув йому листа.

– Гадаю, якийсь божевільний.

– Це все, що ви можете сказати?

– А хіба, на вашу думку, це не схоже на божевільного?

– Так, мій друже, схоже.

Його голос був похмурий. Я зацікавлено подивився на нього.

– Пуаро, ви сприймаєте це надто серйозно.

– Божевільного, mon ami , треба серйозно сприймати. Божевілля – річ дуже небезпечна.

– Так, звісно… Про це я не подумав. Та я хотів сказати, що це нагадує якийсь ідіотський розіграш. Може, якийсь намулений ідіот залив за комірець.

– Comment? 9 9 Як? ( фр .) Що зробив?

– Нічого, такий вираз. Я про хлопця, який «під мухою». Чорт забирай, про того, хто надто багато випив.

– Merci 10 10 Дякую ( фр .). , Гастінґсе, фраза «під мухою» мені знайома. То, як ви кажете, може, там нічого більше й немає…

– Але ви думаєте, що є? – запитав я, вражений невдоволенням у його голосі.

Пуаро з сумнівом похитав головою, але нічого не сказав.

– Ви вжили якихось заходів?

– Що тут можна вдіяти? Я показав його Джеппу. Він такої само думки, як і ви. «Тупий розіграш» – ось його слова. У Скотленд-Ярді такі листи отримують щодня.

– Але цей лист ви сприйняли серйозно.

Пуаро повільно мовив:

– Щось у цьому листі, Гастінґсе, мені не подобається. Попри все, його тон привернув мою увагу.

– Але що?

Він похитав головою, взяв листа і знову сховав його у письмовий стіл.

– Якщо ви справді так серйозно його сприймаєте, що б ви могли зробити? – запитав я.

– Ви – людина дії, як завжди! Але що я можу зробити? Поліція графства бачила листа, але не сприйняла його серйозно. Немає відбитків пальців. Не існує жодних підказок, щоб встановити можливого автора.

– Справді, залишилася лише ваша інтуїція.

– Ніякої інтуїції, Гастінґсе. Інтуїція – не те слово. Це мої знання та мій досвід підказують, що тут щось не так.

Він почав жестикулювати, позаяк йому забракло слів. Потім знову похитав головою.

– Може, я роблю з мухи слона. У будь-якому разі залишається тільки чекати.

– Добре, двадцять перше припадає на п’ятницю. Якщо біля Андовера станеться величезне пограбування, тоді…

– О, це буде таким полегшенням.

– Полегшенням? – Я втупився в нього. Це слово, здається, зовсім сюди не пасувало. – Пограбування може викликати тривогу, але навряд чи полегшення! – сказав я.

Пуаро енергійно похитав головою.

– Помиляєтеся, мій друже. Ви не розумієте, про що я. Пограбування було б полегшенням, адже звільнило б мій розум від страху перед іншим.

– Перед чим?

– Убивством! – сказав Еркюль Пуаро.

Містер Александр Бонапарт Каст підвівся зі стільця й, жмурячись, оглянув обшарпану спальню. Його спина заніміла від тривалого сидіння, і він витягнувся на повен зріст. У цю мить випадковий спостерігач помітив би, що містер Каст насправді доволі високий чоловік. Його сутулість та короткозорість справляли хибне враження.

Підійшовши до поношеного пальто, що висіло на дверях, він дістав із кишені коробку дешевих цигарок і сірників. Запалив цигарку й повернувся до столу. Витяг залізничний довідник, заглянув у нього й знову взявся до вивчення надрукованого на машинці списку імен, відтак одне з них відмітив «галочкою».

Був четвер, 20 червня.

Мене вразило погане передчуття Пуаро щодо анонімного листа, якого він отримав, але маю визнати, що все це вискочило мені з голови, коли двадцять перше число таки настало, і згадав я про це лише коли мого друга навідав Джепп – головний інспектор Скотленд-Ярду. Ми знали інспектора з відділу карного розшуку вже багато років, і він щиросердечно привітав мене.

– Не може бути, – вигукнув він. – Це ж капітан Гастінґс повернувся з глушини… як її там? Як у старі добрі часи, ви разом із мсьє Пуаро. Маєте гарний вигляд, лише на маківці трохи порідшало. Та що вдієш, ми всі до цього йдемо. І в мене та сама проблема.