Аґата Крісті - Випробування невинуватістю

– Тобі б цього хотілося.

– Не сміши, Поллі. Я ніколи не знав, що ти ревнива.

– Ти нічого про мене не знаєш.

Він почав це спростовувати, проте замовк. Від приголомшення, як мало він знав про Мері.

Вона продовжувала:

– Я хочу тебе, всього тебе собі. Я хочу, щоб на світі не було нікого, нікого, крім нас із тобою.

– Поллі, ми б не мали про що розмовляти.

Він промовив це невимушено, проте почувався незатишно. Яскравий ранок нібито зненацька потьмянів.

Вона заблагала:

– Філіпе, їдьмо додому. Філіпе, будь ласка, їдьмо додому.

– Ми поїдемо ось-ось, але не зараз. Справа рухається вперед. Як я згадував, сьогодні вдень приїде Тіна. – Він продовжив, сподіваючись повернути її думки в нове русло: – Я покладаю великі надії на Тіну.

– Чому?

– Тіна щось знає.

– Ти про вбивство?

– Так.

– Але звідки? Тієї ночі її тут навіть не було.

– А тепер я вагаюся. Думаю, тобі відомо, що вона тут була. Дивно, як можуть допомогти дивні дрібнички. Та покоївка, місіс Нарракотт. Висока така. Вона дещо мені розповіла.

– Що вона тобі розповіла?

– Трохи сільських пліток від місіс Якоїсь-там. Якийсь Ерні… ні, Сиріл. Він ходив із мамою до поліцейського відділка. Щось бачив тієї ночі, коли вбили бідну місіс Арґайл.

– Що ж він бачив?

– Ну, місіс Наракотт не спромоглася на чітку відповідь. Вона ще не допиталася місіс Якоїсь-там. Але легко здогадатися, Поллі, хіба ні? Сиріл не був у будинку, тож, мабуть, побачив щось зовні. Це дає нам два припущення: він побачив Мікі чи Тіну. Як на мене, тієї ночі сюди приїжджала Тіна.

– Вона б сказала.

– Необов’язково. Я ж бачу, що Тіна знає щось таке, про що не говорить. Як, наприклад, те, що вона приїжджала сюди тієї ночі. Можливо, зайшла до будинку та знайшла свою матір мертвою.

– І знову пішла, нічого не сказавши? Маячня.

– Можливо, знайшлися причини… Бачила чи чула щось, що наштовхнуло її на думку, що вона знає, хто це зробив.

– Вона ніколи особливо не любила Джеко. Я не впевнена, що їй би схотілося захищати його.

– Тоді, можливо, вона підозрювала не Джеко… Але пізніше, після арешту Джеко, вирішила, що підозрювала не ту людину. Вона сказала, що її тут не було, тож мала дотримуватися своїх слів. Але тепер, звісно, все по-іншому.

Мері нетерпляче промовила:

– Філіпе, це просто твоя уява. Ти вигадуєш багато чого, що не може бути правдою.

– Це цілком може бути правдою. Я спробую змусити Тіну розповісти мені, що їй відомо.

– Я не вірю, що їй щось відомо. Ти справді думаєш, що вона знає, хто це зробив?

– Я би не забігав аж так наперед. Я думаю, що вона або щось бачила, або щось чула. Я хочу з’ясувати, що саме.

– Якщо Тіна не захоче, вона не розповість.

– Згоден, не розповість. Вона чудово зберігає таємниці. І тримає обличчя. Ніколи нічого не виказує. Проте вона не дуже здібна брехуха – не така, як ти, наприклад… Мій метод полягає у вгадуванні. Я висловлю свою здогадку у формі запитання, на яке треба відповісти «так» або «ні». Знаєш, що буде потім? Один із трьох варіантів. Вона скаже «так» – це означатиме так. Або вона скаже «ні» – і оскільки вона не дуже добре вміє обманювати, я знатиму, чи сказала вона правду. Або ж вона відмовиться відповісти й зробить оце своє незворушне обличчя, що, Поллі, буде так само добре, як і відповідь «так». Ну ж бо, визнай, цей метод спрацює.

– Філе, облиш це! Заспокойся! Це все вляжеться та забудеться.

– Ні. Це необхідно з’ясувати. Інакше Естер викинеться з вікна, а в Кірсті буде нервовий зрив. Лео вже нагадує сталактит. А бідолашна Ґвенда готова погодитися на роботу в Родезії.

– Яка різниця, що з ними станеться?

– Ти про те, що ніхто, крім нас, не має значення?

Його обличчя набуло суворого та сердитого вигляду. Мері здригнулася. Вона ніколи не бачила свого чоловіка таким. Вона зухвало глянула на нього.

– Чому я повинна піклуватися про інших? – запитала вона.

– Ти ніколи цього не робила, хіба ні?

– Не розумію, про що ти.

Філіп різко та глибоко вдихнув. Він відсунув тацю зі сніданком.

– Прибери це. Я більше не хочу.

– Але Філіпе…

Він нетерпляче відмахнувся від неї. Мері підхопила тацю і винесла її з кімнати. Філіп під’їхав до письмового столу. Тримаючи ручку в руці, він дивився у вікно. Відчував дивне пригнічення. Не так давно його переповнювало збудження. Тепер він почувався ніяково й неспокійно.

Але він опанував себе. Швидко списав два аркуші паперу. Потім відкинувся на спинку й замислився.

Це було правдоподібним. Це було можливим. Але не зовсім його задовольняло. Чи справді він на правильному шляху? У нього не було певності. Мотив. Бракує саме мотиву. Було ще щось, щось таке, що від нього вислизнуло.