Аґата Крісті - Оголошено вбивство

– Едмунде, чи таке може бути?

– Що ти сказала? – запитав Едмунд, піднявши погляд від своєї газети.

– Відбудеться вбивство, призначене на п’ятницю 29 жовтня… Едмунде, це ж сьогодні.

– А дай-но гляну.

Син узяв газету в матері з рук.

– Але що б це могло означати? – запитала місіс Светенгем із цікавістю в голосі.

Едмунд Светенгем потер перенісся з виразом сумніву.

– Ідеться про якусь вечірку, думаю. Гра у вбивство – чи щось таке.

– Ну, знаєш, – не погодилася з ним місіс Светенгем. – Це надто кумедно й трохи по-дурному давати в газеті таке оголошення. Зовсім не схоже на Летицію Блеклок, що завжди здавалася мені жінкою з надзвичайно тверезим розумом.

– А може, на неї вплинули ті веселі юні створіння, що оселилися в її домі?

– Це надто пізнє оголошення, чи не так? Сьогодні. Ти думаєш, запрошують і нас?

– Тут сказано: «Запрошуємо до участі всіх знайомих та друзів», – зазначив син.

– Знаєш, мені зовсім не до вподоби ця новочасна мода запрошувати людей, – рішуче заявила місіс Светенгем.

– У такому разі не йди туди, мамо.

– Не піду, – погодилася місіс Светенгем.

Запала мовчанка.

– Ти нарешті з’їси цю останню грінку, Едмунде?

– Знаєш, мамо, я думав, що моє правильне харчування важить для тебе більше, аніж те, коли ця стара карга прибере зі столу.

– Тихше, любий, вона може тебе почути… Едмунде, а що відбувається, коли на вечірці грають у вбивство?

– Я, власне, точно не знаю… Вони приколюють на тебе папірці чи щось таке… Хоч ні, їх, здається, тягнуть із капелюха. І хтось витягує папірець жертви, а хтось – детектива, а потім вони вимикають світло, і хтось плескає тебе по плечу, а ти кричиш, падаєш і прикидаєшся мертвим.

– А знаєш, це навіть цікаво.

– А по-моєму, збіса нудно. Я не піду.

– Дурниці, Едмунде, – сказала місіс Светенгем із твердою рішучістю в голосі. – Я піду, а отже, і ти підеш зі мною. І нема про що тут балакати!

– Арчі, – сказала місіс Істербрук, звертаючись до свого чоловіка, – послухай-но!

Полковник Істербрук не звернув на неї уваги, бо вже давно роздратовано пирхав, читаючи якусь статтю в «Таймс».

– Головна біда цих хлопців у тому, – сказав він, – що жоден не має бодай приблизного уявлення про Індію! Бодай приблизного!

– Я знаю, мій любий, я знаю.

– Якби вони його мали, то не писали б таку нісенітницю!

– Я знаю, Арчі, але послухай ось це:

«Оголошується вбивство, яке відбудеться у п’ятницю, 29 жовтня, у «Літл-Педоксі» о пів на сьому вечора. Запрошуємо до участі всіх знайомих та друзів».

Вона замовкла і з переможним виглядом подивилася на чоловіка.

Полковник Істербрук у відповідь глянув на неї поблажливо, але без найменшого інтересу.

– Це гра в убивство, – сказав він.

– Справді?

– Атож. – Він відірвав погляд від своєї газети й провадив: – Мушу тобі сказати, це дуже цікава гра, якщо вона правильно організована. Вона вимагає участі чоловіка, який добре знає правила. Ви тягнете жереб. Оголошують, що в кімнаті присутній убивця, ніхто не знає, хто він. Вимикають світло. Убивця обирає жертву. Жертва рахує до двадцяти, а тоді лунає передсмертний зойк. Після цього береться до роботи той, кому випало бути детективом. Він усіх допитує. Де вони були, що робили, – й у такий спосіб намагається з’ясувати, хто з них убивця. Атож, це дуже цікава гра – у тому випадку, коли «детектив» бодай трохи знає про те, що таке поліційна робота.

– Як, наприклад, ти, Арчі. Адже ти брав участь у розслідуванні всіх найцікавіших злочинів, що мали місце в нашій окрузі.

Полковник Істербрук поблажливо усміхнувся і хвацько крутнув вуса.

– Так, Лоро, – промовив він. – Я справді дещо їм підказав.

І він випростав плечі.

– Даремно міс Блеклок не попросила, щоб ти допоміг їй розплутати й цю справу.

Полковник пирхнув.

– Але ж у неї зараз живе той молодий жевжик. Племінником чи ким він там їй доводиться. Мабуть, то він її намовив. Це ж треба додуматися – опублікувати таке оголошення.

– Воно надруковане на шпальті хроніки приватних подій. Ми могли б його не помітити. Це запрошення, чи не так, Арчі?

– Вельми дивне запрошення, я вважаю. Якщо й справді в такий спосіб вони запрошують людей до себе, то на мене хай не розраховують.

– Не кажи такого, Арчі, – у голосі місіс Істербрук пролунали благальні нотки.

– Якщо мене запрошують, то надто пізно. Хіба вони не знають, що я можу бути зайнятий?

– Але ж ти не зайнятий, любий? – сказала місіс Істербрук, знизивши голос і в такий спосіб надавши йому переконливішого звучання. – І я вважаю, Арчі, ти повинен піти – хоч би для того, щоб допомогти бідолашній міс Блеклок виплутатися з халепи. Я переконана, вона сподівається на твою допомогу. Адже ти так багато знаєш про роботу поліції та поліційні процедури. Увесь її задум зазнає краху, якщо ти не прийдеш і не підкажеш їй, як досягти успіху. Адже сусідам треба допомагати!