Агата Кристи - Вбивство у «Східному експресі»

Коли вони підвелись і попрямували до дверей, Пуаро підскочив та попрямував за ними.

— Пардон, мадам, ви загубили хустинку.

Він простягнув їй маленький квадратик із монограмою.

Вона взяла, подивилась на нього, потім віддала назад.

— Ви помиляєтесь, мсьє, це не моя хустинка.

— Не ваша? Ви впевнені?

— Цілковито.

— Проте, мадам, на ньому ваш ініціал: ініціал «Н».

Граф зробив різкий рух. Пуаро його проігнорував. Його очі зосередилися на обличчі графині.

Дивлячись просто на нього, вона відповіла:

— Я не розумію, мсьє. Мої ініціали «Е. А.»

— Я так не вважаю. Ваше ім’я — Гелена, а не Елена. Гелена Ґолденберґ, молодша дочка Лінди Арден, Гелена Ґолденберґ, сестра місіс Армстронґ.

На кілька хвилин запала мертва тиша. Обоє, граф і графиня, стали смертельно бліді. Пуаро промовив м’якшим тоном.

— Немає сенсу заперечувати. Це ж правда, чи не так?

Граф вибухнув від злості:

— Я вимагаю, мсьє, яке ви маєте право…

Вона його зупинила, приставивши маленьку ручку до його рота.

— Ні, Рудольфе. Дозволь, я скажу. Немає сенсу заперечувати те, що цей джентльмен говорить. Краще присядьмо та поговоримо про це.

Її мова змінилася. У ній досі чулись південні багаті нотки, проте вона стала чистішою та гострішою. Це, уперше, була саме американська мова.

Граф мовчав. Він підкорився жесту її руки, і вони обоє сіли навпроти Пуаро.

— Ваша заява, мсьє, — досить правдива, — промовила графиня. — Я — Гелена Ґолденберґ, молодша сестра місіс Армстронґ.

— Із цим ви мене сьогодні вранці не ознайомили, мадам графиняе.

— Ні.

— Фактично все, що ви із графом мені розповідали, — павутина із брехні.

— Мсьє, — крикнув зі злістю граф.

— Не злись, Рудольфе. Мсьє Пуаро викладає факти досить брутально, та все, що він говорить, є незаперечним.

— Я радий, що ви зізнаєтесь так легко, мадам. То ви тепер поясните, чому ви це зробили, а також чому підмінили своє справжнє ім’я у паспорті?

— Це все зробив я, — вставив граф.

Гелена тихо промовила:

— Звичайно, мсьє Пуаро, ви здогадуєтесь про мої причини… наші причини. Чоловік, якого вбили, був тим самим чоловіком, який убив мою маленьку племінницю, убив мою сестру, розбив серце моєму свояку. Трьох людей, яких я найбільше любила, які були моїм домом, моїм світом!

Її голос тремтів від хвилювання. Вона була справжньою дочкою своє матері, чия емоційна сила акторської майстерності зворушувала до сліз великі зали.

Вона продовжила вже тихіше:

— Із усіх людей у потягу, у мене, напевно, є найімовірніший мотив убити його.

— І ви його не вбивали, мадам?

— Я вам присягаюсь, мсьє Пуаро, і мій чоловік це знає і також присягнеться, що попри те, яка велика була в мене спокуса це зробити, я не здіймала руку на цю людину.

— Я також, джентльмени, даю вам слово честі, що учорашньої ночі Гелена не полишала купе. Вона прийняла снодійне, як я вже говорив. Вона цілковито і повністю невинна.

Пуаро перевів погляд з одного на іншу.

— Слово честі, — повторив граф.

Пуаро злегка похитав головою.

— Проте ви взяли на себе підміну імені в паспорті?

— Мсьє Пуаро, — заговорив граф із серйозністю та запалом. — Увійдіть в моє становище. Гадаєте, мені приємна думка, що моя дружина може бути втягнутою у брудну поліційну справу? Вона невинна, я це знаю, але те, про що вона казала — правда: через її зв’язок із сім’єю Армстронґів на неї одразу впала б підозра. Її допитали б, можливо, і арештували б. Хоча доля зла — ми потрапили в один потяг із цим Ретчеттом, я відчував, що в одному впевнений. Я зізнаюсь, мсьє, що вам усім збрехав, та переконаний в одному. Моя дружина не залишала купе минулої ночі.

Він говорив так щиро, що важко було перечити.

— Я не кажу, що я вам не вірю, мсьє, — мовив Пуаро повільно. — Ваша родина, я знаю, поважна та старовинна. Було б справді гірко, якби ваша дружина була втягнута у неприємну поліційну справу. Тут я вам співчуваю. Та як ви поясните наявність хустинки вашої дружини у купе загиблого?

— Ця хустинка — не моя, — сказала графиня.

— Попри ініціал «Н»?

— Попри ініціал. У мене є хустинка, схожа на цю, але з іншим узором. Я знаю, не варто сподіватись, що ви мені повірите, проте хочу запевнити: хустинка — не моя.

— Її могли підкинути, щоб на вас упала підозра?

Вона ледь усміхнулась.

— Ви спокушаєте мене все-таки зізнатись, що вона моя? Але справді, мсьє Пуаро, це не так.

Вона говорила досить щиро.

— То чому ж, якщо хустинка була не ваша, ви підмінили ім’я у паспорті?