Гилберт Честертон - Смиренність отця Брауна

У Мертона з'явилося відчуття того несподіваного здивування, коли бачиш щось добре знайоме у цілком новому світлі. Йому доводилося часто відвідувати будинок Армстронґів у тих дрібних справах, що виникали між філантропом і поліцією, але аж зараз йому спало на думку, що, насправді, у тому будинку панувала якась гнітюча атмосфера. Його кімнати були високі й холодні, меблі — бідні та провінційні, у коридорах завжди були протяги, а електричне освітлення — слабше за місячне сяйво. І хоча срібнобородий дідуган з червоним обличчям звеселяв, наче святкове вогнище, кожну кімнату, у котру заходив, але його веселість була позбавлена тепла. Без сумніву, ця очевидна суперечність у будинку частково згладжувалася життєрадісністю і достатком його власника: навіщо мені каміни і лампи, казав він, коли я сам запальний і гарячий. Мертон, пригадавши інших мешканців будинку, змушений був визнати, що вони були блідими тінями свого господаря. Непривітний слуга у чорних рукавицях взагалі мав кошмарний вигляд, а секретар Ройс — солідний, здоровий, як бик, чоловік у сірому твідовому костюмі, з короткою борідкою, помереженою — під колір костюма — сивиною, і широким чолом, на якому чітко вирізнялися передчасні зморшки. Він був чоловіком, назагал, добродушним, але таким сумним, мов із розбитим серцем, мов людина, у якої щось не склалося у житті. Що ж до Армстронґової доньки, то вона була така блідолиця і тендітна, що аж не вірилося, що це — його дитина; граціозна, але така вразлива, що, хвилюючись, вона тремтіла, мов осика. Мертон іноді задумувався, чи гуркіт потягів за вікном теж змушує її тремтіти.

— Бачите, — сказав отець Браун, ледь примруживши очі, — я не певен, що веселість Армстронґа не була, насправді, показною, що вона звеселяла ще когось, окрім нього самого. Ви кажете, що смерть щасливого дідугана нікому не була потрібна, але я, знову-таки, не поділяю вашої впевненості, бо, знаєте, nе nos inducas in tentationem. [35] nе nos inducas in tentationem — латиною фраза з молитви «Отче наш» «і не введи нас у спокусу» (Вульгата, Євангеліє від Матвія, VI: 13). Якби я когось убив, — докінчив він зі святою простотою, — то хіба не все одно кого: веселуна чи журливого?

— Та що ви! — вражено вигукнув Мертон. — Ви що, гадаєте, людям не подобаються веселуни?

— Людям подобається той, хто часто сміється, а не той, у кого вічно на губах посмішка, — відповів отець Браун. — Веселість без гумору — річ така ж нестерпна, як і сміх без причини.

Деякий час вони мовчки йшли вздовж залізничного насипу, на якому вітер гнув трави, і, коли зайшли у довгу тінь Армстронґового високого будинку, отець Браун різко, немов прагнучи чимшвидше позбутися якоїсь нав’язливої думки, сказав:

— Сам по собі, алкоголь ані добрий, ані поганий. Але мені щось підказує, такі особистості, як Армстронґ, іноді мали потребу перехилити чарку вина, щоб заспокоїтися.

Начальник Мертона, злегка посивілий і меткий детектив на прізвище Гілдер, стояв на зеленому насипі в очікуванні головного слідчого і про щось розмовляв з Патриком Ройсом, чолов’ягою зі здоровенними плечима, колючою бородою та їжакуватим волоссям. Його велетенська постать майже нависла над слідчим, бо він мав звичку дуже нахилятися, коли щось робив: виконуючи дрібні буденні обов’язки в такий спосіб, він нагадував бика, що тягне дитячого візка.

Підвівши голову і побачивши священика, Ройс радо привітався і відвів його на кілька кроків убік. Мертон, тим часом, спілкувався зі своїм літнім начальником, виявляючи шанобливість і, водночас, якусь юнацьку нетерплячість.

— То що, містере Гілдер, наскільки ви просунулися вперед у з’ясуванні цієї головоломки?

— І зовсім це не головоломка, — відказав Гілдер, спостерігаючи замисленим поглядом з-під примружених повік за круками угорі.

— Ну, принаймні такою ця справа є для мене, — усміхнувся Мертон.

— Годі, мій хлопче, — зауважив старший слідчий, погладжуючи свою сіру гостру бороду. — Через кілька хвилин після того, як ви пішли за тим Ройсовим священиком, усе випливло назовні. Ви знаєте того одутлого прислужника у чорних рукавицях, що зупинив потяг?

— Я його впізнаю будь-де. Від нього мене аж дрижаки хапають.

— Виявляється, — вів далі Гілдер, — коли потяг знову рушив, він кудись пропав. От хитрий злочинець: утік тим самим потягом, який поїхав за поліцією!

— Тобто ви, як розумію, справді впевнені в тому, що саме він убив свого господаря? — зауважив молодший слідчий.

— Так, синку, впевнений, — сухо відповів Гілдер, — і причиною цього є те, що він захопив із собою двадцять тисяч фунтів цінними паперами, які його господар тримав у своєму столі. Тож, якщо у цій справі є якась складність, то хіба одна: з'ясувати, як він його убив. Череп так проламано, ніби скористалися якимось великим предметом, але жодної зброї довкола не знайдено, а забрати її з собою злочинець не міг, хіба що тільки тоді, коли б була зброя невеликих розмірів, яку можна сховати від чужого ока.