Петер Адамс - Позичене обличчя

— Гідна співчуття людина, — зауважив Клагг. — Моя дружина завжди каже, що надмір фантазії, особливо у митців, веде до переоцінки своїх можливостей, а оскільки для світу самопереоцінка нічого не варта, такі люди шукають втіху у пляшці віскі. У моїй слідчій практиці я сто разів переконувався, що люди, які забагато п'ють…

— Все, що я вам доручав, зроблено? — перебив Девітт.

— Само собою! Місіс Ейн, хоч і має гострого язика, зате надійна людина. — Клагг вийняв записничка, вирвав звідти списаний цифрами аркуш і простягнув Девіттові. — Тут все підраховано якнайточніше — 17 фунтів 9 шилінгів 9 пенсів.

— Отже, все готово, і я можу не турбуватися більше про справу? — перепитав Девітт.

— Все готово, все у зразковому порядку, — підтвердив Клагг і захоплено додав: — Першокласна пастка, сер!

— Про що ви? Яка пастка? — Гайлен підійшла до Девітта ззаду і поклала руки йому на плечі.

Клагг кахикнув і підвівся.

— Я, мабуть, піду. Якщо, не випогодиться і задощить, буду, як умовились, під навісом, звідти можна чудово оглядати місцевість.

— Коли це затягнеться, йдіть тихенько до кухні, — там на плиті стоятиме кавник. Склянка кави в такій ситуації не завадить.

Біля дверей Клагг зупинився.

— Ще одне, сер! Чи не краще було б юному поетові ночувати в кімнаті на нижньому поверсі? Бо коли він знову набереться, може статися…

— Ні, це може викликати підозру. В разі потреби, я подбаю про нього.

Залишившись з Гайлен, Девітт узяв її за руку і посадив собі на коліна. Вона прошепотіла:

— Ти щось приховуєш, Патріку. Про що ти довідався у Чезвіку від матері? З нею щось трапилось? Чи вона…

— Ні, нічого не трапилось. Вона почуває себе добре, як завжди. Є дещо інше, Гайлен. Тепер я знаю, хто винен у смерті Енн і Лайн.

— Ти дізнався нарешті? — скрикнула. Гайлен. — Хто ж?

— Хтось із цих двох або трьох. Гаккетт, твоя мати…

— Божевільний! Мати ледь підводиться з ліжка! Як же їй подолати тридцять миль до Кілдара?

— Я не кажу, що це була саме вона. Хоч балачки про те, що вона не може рухатися, безпідставні.

— А хто ще? Я, напевно? Навряд чи ти зняв підозру з мене. — Гайлен вивільнила руку з його долонь. Пальці її були холодні, як лід, а щоки пашіли, немов у гарячці.

— Що не ти, я тепер твердо знаю, — промовив він тихо.

— Ах Патріку!..

Вона дихала важко й швидко. На запитання, чи залишиться він цієї ночі у неї, Девітт через силу відповів: «Ні!»

— Послухай-но, Гайлен, — він одвів її руки від своєї шиї. — Через кілька годин ми знатимемо все. Може статися, що це прикро вразить усіх нас, а особливо тебе. Але будемо мужні, бо інакше ніколи не знайдемо спокою. Тож слухай мене уважно, я поясню, що ти маєш робити у найближчі години…

У коридорі почулися кроки, двері відчинились… Це був Ерріс. І хоч він побачив Гайлен на колінах Девітта, не визнав за потрібне вибачитися, що зайшов, не постукавши.

— Я повинен зробити повідомлення, капітане! — він приклав долоню до уявного кашкета. Видно було, що Ерріс встиг уже добряче хильнути.

— Яке повідомлення? — спитав Девітт.

— Дике повідомлення, капітане. Довкола нашого готелю ходить привид. Душі померлих мародерів крадуться у свої старі розбійницькі нори. Світло спалахує і гасне там і тут — але це не світляки. Можу заприсягтися, що бачив на причалі ліхтар, потім стало зовсім темно.

— У вашій кімнаті світилося? — спитав Девітт.

— Ні.

— А ви певні, що це вам не привиділось?

— Виключено, капітане. Навіть враховуючи те, що моя фантазія схильна легко змішувати вигадку з дійсністю.

— Може, до бухти зайшов рибальський катер, — висловила припущення Гайлен.

Ерріс глянув на неї і раптом сказав:

— Можливо, мені привиділося. Але річ не в тім. Одна думка непокоїть мене: що, як убивця не один, а їх багато? Це може перешкодити вашому планові — сьогодні вночі остаточно з'ясувати справу.

Засунувши руки в кишені штанів, широко розставивши ноги, він стояв перед кріслом, в якому сиділи Девітт з Гайлен.

— Чого ви на мене витріщилися? — не витримала нарешті Гайлен. — Я теж здаюся вам привидом?

Ерріс не відповів. Він згадав вираз її обличчя, коли Девітт дістав чорну перлину і тримав її проти електричного світла. Чому вона не сказала тоді, що знає, кому належить перлина? Адже видно було, що вона таки знала. Чому ж мовчала? Це питання весь час не давало йому спокою, навіть у найкращі години самоти, коли із плутаних, туманних, підсвідомих марень вимальовувались образи людей, яких він примушував плакати, радіти, скаржитися, співати, якими він населяв світ, у котрому сам собі здавався могутнім творцем.