Агата Крісті - Запізніла розплата

Вона почала було підписуватись «Попелюш…» Та закреслила недописане слово і замість нього вивела «Дульці Дювін».

Пуаро сидів поруч, поки я читав листа. Послання-сповідь випало у мене з рук, і я подивився на свого друга.

— Ви знали весь час, що то була не вона, а інша?

— Так, друже, — відповів він.

— Чому ж ви не сказали мені?

— Почнемо з того, що мені було важко повірити, що ви здатні зробити таку помилку. Ви бачили фотографію. Сестри дуже схожі, та не настільки, аби плутати їх.

— А русяве волосся?

— Перуку вона надягала для сцени, аби надати їхній парі ще більшої пікантності. Хіба трапляється, щоб один із близнюків був чорноволосий, а другий русявий?

— Чому ж ви не сказали мені про це в готелі у Ковентрі?

— Ваші методи, любий друже, були дещо свавільні, — сухо промовив Пуаро. — Ви не дали мені можливості.

— А потім.

— А потім… Ну, насамперед мене образила ваша недовіра. А ще хотілося пересвідчитись, чи витримають ваші почуття перевірку часом? Справжнє ваше кохання чи якась ілюзія? Та я не дозволив би вам помилятися дуже довго.

Голос його був занадто ніжний, аби ображатися чи гніватись. Кинувши погляд на листа, я раптом підняв його з підлоги і підсунув через стіл Пуаро.

— Читайте. Прошу вас.

Він мовчки прочитав послання і лагідно подивився на мене.

— Що непокоїть вас, Гастінгсе?

Переді мною сидів зовсім інший Пуаро. Я міг говорити будь-що, не побоюючись іронічної реакції.

— Вона не пише… вона не говорить… ну, жодного слова про те, чи важу я для неї хоч щось!

Пуаро повернув мені листа.

— Гадаю, ви помиляєтесь, Гастінгсе.

— Але де ж тут про це? — вигукнув я.

— Вона каже про це в кожному рядку листа, друже.

— Але де я знайду її? На конверті немає адреси. Лише французька марка…

— Не хвилюйтесь! Довіртеся татусеві Пуаро. Я розшукаю її, як тільки матиму п'ять вільних хвилин!

— Від усього серця вітаю вас, пане Жак, — сказав Пуаро, міцно потискуючи юнакові руку.

Молодий Рено зайшов до нас одразу після звільнення, перед тим, як рушити до Мерлінвіля. Там на нього чекали Марта і мати. Супроводив його Стоунер, поруч з яким Жак виглядав особливо виснаженим і блідим. Сумно усміхнувшись Пуаро, він тихо промовив:

— Я пішов на всі ці муки, аби врятувати її. Та тепер все це не має сенсу…

— Невже ви сподівалися, що дівчина прийме такий дорогий подарунок, як ваше життя, — зауважив Стоунер. — Вона повинна була віддати себе до рук правосуддя, як тільки дізналася, що перед вами відкрився шлях на гільйотину.

— Повірте мені, ви справді впевнено крокували на шибеницю! — додав Пуаро. — Аби ви і далі поводилися так, метр Гросьє помер би від люті, і життя його було б на вашому сумлінні.

— Метр Гросьє, на мою думку, осел із благородними намірами, — сказав Жак. — Він страшенно дратував мене. Бачите, я не міг довіритись йому. Але в ім'я всіх святих скажіть, що чекає Беллу?

— Я на вашому місці, — відверто сказав Пуаро, — не страждав би передчасно. Французьке правосуддя виявляє неабияку поблажливість до молодих і прекрасних злочинниць. Розумний і досвідчений адвокат знайде обставини, що пом'якшать провину підсудної й перетворять справу на великий процес. Вам, звичайно, буде неприємно…

— Мене це не обходить. Розумієте, до деякої міри я справді відчуваю провину за смерть батька. Аби не я і не мої стосунки з Беллою, він і сьогодні був би живий і здоровий. Додайте до цього мою кляту неуважність, через яку я взяв не своє пальто. Не можу позбутися почуття відповідальності за його смерть. Ця мука, певне, залишиться зі мною на все життя!

— Ні, ні! Що ви, — намагався я заспокоїти юнака.

— Певна річ, у мене волосся ворушиться на голові від думки, що Белла вбила батька… — знову заговорив Жак. — Та я ставився до неї злочинно. Коли зустрів Марту, то зрозумів: моє захоплення Беллою було помилкою. Належало б відверто розповісти їй все, та я боявся скандалу… Визнаю, що вів себе як боягуз, сподіваючись, що все само по собі уладнається. Фактично я плив за течією, не усвідомлюючи, що доводжу бідолаху до відчаю. Аби вона дійсно зарізала мене — а вона була певна, що то був я! — мені б дісталося по заслузі…

Деякий час він мовчав. Потім запально почав про інше:

— Ніяк не можу второпати, навіщо було батькові у такий час розгулювати в білизні і моєму пальті по подвір'ю. Гадаю, він саме здихався тих двох загадкових іноземців, а мати, напевне, припустилася помилки, говорячи, що вони з'явилися о другій годині. Чи, може, вся ця історія про іноземців вигадана… Сподіваюсь, мати не думала… не могла вірити, що його вбив я?