Агата Крісті: Знахідка в бібліотеці

— Отже, ви проти версії з Безілом Блейком?

— А ви?

Вуса Гарпера здригнулись, і він сказав:

— А міс Марпл?

Чоловіки подивились один на одного, і Гарпер промовив:

— Гаразд, облиште це на мене. Все буде законно. Ніяких пересмикувань фактів, обіцяю вам.

— І ще одне, — сказав сер Генрі. — Краще погляньте ось на це. — Він розгорнув аркуш паперу й посунув його через стіл.

Цього разу спокій зрадив Гарпера, і він аж присвиснув:

— От тобі й маєш! То це ж зовсім міняє справу. Як ви таке розкопали?

— Жінки, — пояснив сер Генрі, — завжди страшенно цікавляться шлюбними справами.

— А надто літні й самотні, — додав старший поліційний офіцер.

Конвей Джефферсон подивився на товариша, що саме переступив поріг; його обличчя розпливлося в усмішці.

— Я сказав їм, і вони сприйняли все дуже добре.

— І що ж ви сказали?

— Тепер, мовляв, коли Рубі мертва, нехай ті п'ятдесят тисяч, які я заповів їй, підуть на добродійну справу, що нагадувала б про неї, тобто на лондонський гуртожиток для молоденьких дівчат, котрі працюють професійними танцівницями. Щось безглуздіше годі й придумати, скажу вам. Уявляю, як я їх ошелешив — так, ніби й справді зважився б на щось таке. — Потім замислено додав: — Дурницю я зробив із тією дівчиною, скажу вам. Певне, старію вже й виживаю з розуму. Тепер я це зрозумів. Вона була славна дівчина, але більшість із того, чим я її наділяв, я сам-таки й вигадав. Удавав, ніби вона нова Розамунда! У них однакове волосся, але серце й розум різні. Дайте мені цей папір. Тут прозирає досить цікавий зв'язок.

Сер Генрі зійшов униз і звернувся до портьє.

— Містер Гаскелл, питаєте? Він щойно поїхав на своїй машині. Певно, до Лондона.

— Он як! А місіс Джефферсон де?

— Місіс Джефферсон, сер, щойно пішла спати. Сер Генрі зазирнув до вітальні й танцювальної зали. У вітальні насуплений Гуго Маклін розв'язував кросворд. У танцювальній залі Джозі мужньо всміхалася в обличчя гладкому, спітнілому чоловікові і спритно уникала його ніг. Товстунові вочевидь дуже подобалося танцювати. Граційний і невеселий Раймонд танцював з анемічною на вигляд шатенкою у дорогій сукні, що була їй дуже не до лиця.

— Отже, спати, — тихо мовив сер Генрі й рушив нагору.

Була третя година ночі. Вітер ущух; над спокійним морем світив місяць. У кімнаті Конвея Джефферсона — він лежав обкладений подушками, — крім його важкого дихання, ніяких звуків не було чути. Не повівав навіть легенький вітерець, від якого гойднулися б штори на вікні. І все ж таки вони гойднулися, за мить розтулилися, і на тлі місячного сяйва з'явилась постать. Потім штори зійшлися, знову стало тихо, але тепер у кімнаті була ще одна людина. Все ближче й ближче підкрадався непрошений гість до ліжка. Джефферсон дихав глибоко й рівно. Великий і вказівний пальці готові були відтягти шкіру; у другій руці завмер шприц. Та раптом із темряви вихопилася рука і, мов кліщами, стисла руку з голкою; друга рука залізною хваткою схопила непрошеного гостя. Холодний голос закону промовив:

— Не вийде! Віддайте голку! Спалахнуло світло.

Конвей Джефферсон сумно дивився з подушок на вбивцю Рубі Кіні.

— Кажучи словами конандойлівського доктора Ватсона, я хочу знати ваш метод, міс Марпл, — промовив сер Генрі Клітерінг.

— А я хочу знати, що вас на це штовхнуло, — поцікавився старший поліційний офіцер Гарпер.

— Господи, міс Марпл, ви знову відзначились! Я хочу почути про все з самого початку, — заявив полковник Мелчетт.

Міс Марпл розгладила найкращу свою вечірню шовкову сукню. На обличчі в неї виступив рум'янець, вона всміхалась і дуже ніяковіла.

— Боюся, що мій «метод», як висловився сер Генрі, надзвичайно аматорський, — почала вона. — Річ у тім, бачте, що більшість людей, у тім числі й поліцейські, надто довіряють цьому брехливому світові. Вони вірять усьому, що їм кажуть. А я ніколи ні в що не вірю. Я люблю довести все собі сама.

— Це науковий підхід, — зауважив сер Генрі.

— У нашому випадку, — вела далі міс Марпл, — деякі речі були прийняті як щось незаперечне, а не просто звичайні факти. А факти, як я помітила, були такі: жертва молода і гризла нігті; зуби в неї трохи стирчали — так часто трапляється в молоденьких дівчаток, якщо зуби вчасно не виправити спеціальною металевою пластинкою. Діти дуже неслухняні й, коли дорослі не бачать, виймають ті пластинки.

Та я відхилилася від теми. Про що я казала? Ага, так ось. З болем дивлячись на мертву дівчину — адже урвалося молоде життя, я подумала, що вбивця — дуже зла людина. Те, що труп знайшли в бібліотеці полковника Бентрі, сплутувало всі карти. Але це факт, від якого нікуди не дінешся. Насправді ж задум інший, і це збило нас із пантелику. Хтось вирішив звалити вбивство на бідолашного молодого Безіла Блейка — чоловіка для такого діла дуже підходящого. Але Блейк підкинув труп до полковникової бібліотеки, затяг події і цим дуже напакостив справжньому вбивці. Підозра мала одразу впасти на містера Блейка — адже поліція з'ясує, що він знав дівчину, сам був зв'язаний з іншою дівчиною, а Рубі приходила його шантажувати або щось таке, і він, розгнівавшись, задушив її. Звичайнісінький брудний злочин, які трапляються в нічних клубах.