Антуан де Сент-Екзюпері - Маленький принц

- Цілком слушно, - відповів король. - Від кожного треба вимагати лишень те, що він може зробити. Влада передусім має бути розумна. Коли ти накажеш народові кинутись у море, то він учинить революцію. Я маю право вимагати послуху, бо мої розпорядження розумні.

- А як же мій захід соня? - нагадав маленький принц: питаючись про щось, він ніколи не заспокоювався, поки не діставав відповіді.

- Буде тобі й захід сонця. Я зажадаю, щоб сонце сіло. Почекаю, поки будуть сприятливі умови, в тому й мудрість володаря.

- А коли це буде? - спитав маленький принц.

- Гм… Гм… - відповів король, гортаючи грубого календаря. - Це буде… гм, гм… - сьогодні це буде за чверть восьма вечора. I тоді побачиш, як точно виконуються мої розпорядження.

Маленький принц позіхнув. Шкода, що тут не завжди можна побачити захід сонця. Та й, сказати по щирості, він уже нудився.

- Мені пора, - сказав він королю. - Більше нема чого тут робити.

- Зостанься! - мовив король, неабияк гордий з того, що в нього знайшовся підданець. - Зостанься, я призначу тебе міністром.

- Міністром чого?

- Ну, міністром… міністром юстиції.

- Але ж тут нема кого судити.

- Хтозна, - мовив король. - Я ще не оглянув усього свого королівства. Я вже старий, для карети місця в мене нема, а ходити пішки я зморююся.

Маленький принц нахилився і заглянув ще раз на той бік планети.

- О, я вже подивився! - вигукнув він. - Там більше нікого немає.

- То суди сам себе, - відказав король. - Це найважче. Себе судити набагато важче, ніж інших. Якщо ти зумієш правильно судити самого себе, то ти справді мудрий.

- Сам себе я можу судити де завгодно, - сказав маленький принц. - Для цього мені нема чого тут жити.

- Гм… Гм… - задумався король. - Здається, десь на моїй планеті живе старий пацюк. Ночами я його чую. Ти можеш судити цього старого пацюка. Вряди-годи засуджуватимеш його на смертну кару. Отож від тебе залежатиме його життя. Але щоразу ти даватимеш йому помилування, щоб берегти його. Адже він у нас один.

- Не люблю смертних вироків, - мовив маленький принц. - Та й мені вже пора.

- Ні, не пора, - заперечив король. Маленький принц уже зовсім зібрався в дорогу, але йому не хотілося засмучувати старого монарха.

- Якщо ви, ваша величність, бажали б, щоб вашу волю вволяли, ви могли б дати мені розумний наказ. Веліти, приміром, не гаючись, рушати в путь. Мені здається, умови для цього саме сприятливі…

Король нічого не відповів, маленький принц постояв у нерішучості, потім зітхнув і пішов геть.

- Призначаю тебе моїм послом! - гукнув услід йому король.

I виглядав він дуже владно. «Та й диваки оці дорослі»,- помислив маленький принц, пускаючись у мандри.

На другій планеті жив шанолюб.

- Ага, ось і шанувальник з'явився! - гукнув він, угледівши ще здалеку маленького принца. Адже для чваньків усі люди - то їхні шанувальники.

- Добридень, - мовив маленький принц. - Який кумедний у вас капелюх.

- Це для вітання, - відповів шанолюб. - Щоб уклонятися, коли мене вітають. На жаль, сюди ніхто не зазирає.

- Он як? - сказав маленький принц, нічого не второпавши.

- Поплещи у долоні,- порадив йому шанолюб.

Маленький принц заплескав у долоні. Шанолюб скинув капелюха й поштиво вклонився.

«Тут веселіше, ніж у короля», - подумав маленький принц. I знов заплескав у долоні. А шанолюб, скидаючи свого капелюха, ще раз уклонився.

За п'ять хвилин ця одноманітна гра зморила маленького принца.

- А що слід зробити, щоб капелюх упав? - спитав він.

Та шанолюб не слухав. Гонористі люди глухі до всього, окрім хвали.

- Ти й справді дуже шануєш мене? - спитав він маленького принца.

- А що то - шанувати?

- Шанувати - значить визнавати, що я найкращий, найчепурніший, найбагатший і найрозумніший на планеті.

- Але ж на твоїй планеті ти сам-один!

- Ну, то зроби мені ласку, все одно шануй мене!

- Я шаную, - мовив маленький принц і злегка знизав плечима. - Але яка тобі з цього радість?

I він утік від шанолюба. «Ці дорослі - дивакуваті люди», - простодушно думав він дорогою.

На дальшій планеті жив п'яничка. Маленький принц пробув там зовсім недовго, а все одно його пойняла глибока журба. П'яничка мовчки сидів перед цілою батареєю пляшок - порожніх і повних.

- Що ти тут робиш? - поцікавився маленький принц.

- П'ю,- похмуро буркнув п'яничка.

- Навіщо ти п'єш? - спитав маленький принц.

- Щоб забути, - відповів п'яничка.

- Що забути? - допитувався маленький принц; йому стало шкода п'янички.