Леді Глайд прибула на вокзал. Там була така тиснява й товкотнеча, і за багажем її я простояв довше, ніж мені хотілось, — адже могли нагодитись якісь її друзі. Коли ми сіли в кеб і рушили, вона зразу ж заблагала, щоб я сказав, де її сестра та що з нею. Я вигадав найзаспокійливіші вісті — запевнив її, що вона побачить свою сестру в моєму домі. Тільки ж цього разу «мій дім» знаходився біля Лестер-Скверу і в ньому жив мсьє Рюбель, який і зустрів нас у холі.
Я провів мою гостю нагору, в кімнату, що дивилася вікнами на задвірки; внизу вже чекали обидва пани медики, щоб оглянути пацієнтку й дати мені свої медичні висновки. Заспокоївши леді Глайд необхідними запевненнями, що вона зараз побачить сестру, я по черзі відрекомендував їй моїх друзів. Вони виконали потрібні формальності швидко, розумно, добросовісно. Тільки-но вони вийшли з її кімнати, як туди зайшов я і зразу ж прискорив події, натякнувши на тривожний стан здоров'я міс Голкомб.
Це враз дало сподівані наслідки. Леді Глайд розхвилювалась, її взяли млості. Вдруге і востаннє я прикликав науку собі на допомогу. Насичена ліками вода й просякнута ліками нюхальна сіль позбавили її від усіх подальших хвилювань і клопотів. Додаткова доза ввечері дала їй неоціненне блаженство доброго, міцного сну на цілу ніч. Мадам Рюбель прибула вчасно, щоб допомогти леді Глайд роздягтися й лягти в постіль. Того вечора її власну одежу забрали, а вранці її вбрали в одежу Анни Катерік, із суворим дотриманням усіх правил пристойності, достойні всякої шани руки доброї мадам Рюбель. Протягом дня я тримав нашу пацієнтку в напівсвідомому стані, аж поки, при вмілій допомозі моїх друзів медиків, я дістав ще раніше, ніж сподівався, такий потрібний ордер. Того ж таки вечора (27 липня) ми з мадам Рюбель відвезли нашу воскрешену «Анну Катерік» до будинку для божевільних. Її зустріли з великим подивом, але без будь-яких підозрінь завдяки ордеру, медичним висновкам двох лікарів, завдяки листу сера Персіваля та ще дивовижній схожості, одежі й тимчасовому потьмаренню її розумових здібностей. Звідти я негайно вернувся додому, щоб допомогти мадам Фоско з приготуваннями до похорону гаданої «леді Глайд», мавши напохваті одежу та багаж справжньої леді Глайд. Коли перевозили тіло до місця поховання, їх теж відправлено в Камберленд із тією оказією. Вбраний в найчорнішу жалобу, я з усією притаманною мені гідністю був присутній при тому похороні.
Мій звіт про ці надзвичайні події, писаний за не менш надзвичайних обставин, цим і закінчується. Невеличкі застережні заходи, до яких я вдався у зносинах із Ліммеріджем, уже відомі — так само, як і величезний успіх мого задуму й вельми вагомі матеріальні наслідки, що увінчали той успіх. Мені лишається тільки додати, з усією силою мого переконання, що єдине слабке місце в моїй операції ніколи не було б виявлене, якби в серці моїм не було єдиної моєї слабості... Тільки моє фатальне схиляння перед Меріан не дало мені втрутитись, аби порятувати себе, коли вона влаштувала своїй сестрі втечу. Я пішов на цей ризик, поклавшись на те, що особа леді Глайд ніколи й нізащо не буде визначена. Коли б Меріан чи містер Гартрайт спробували добитися цього офіційним шляхом, їх би запідозрили в зухвалому шахрайстві, їм би ніколи не повірили, тож були б вони безсилі завдати удар по моїх інтересах чи публічно викрити таємницю сера Персіваля. Я сліпо ризикнув, гадаючи, що все так і станеться, — і прорахувався. Це була моя перша помилка. А другої помилки я припустився, коли Персіваль смертю заплатив за свою впертість і гарячковість. Тоді я дозволив леді Глайд повторно уникнути божевільні, а містерові Гартрайту — вдруге вислизнути від мене. Одне слово — цієї критичної хвилини Фоско зрадив самого себе. Плачевна й така невластива йому помилка! Дивіться, ось вона, та причина, — у моєму Серці! Бачите — вона має образ Меріан Голкомб — першої й останньої слабості в житті Фоско!
В зрілому шістдесятилітньому віці я на весь голос роблю це нечуване признання. Юнаки, я волаю до вашого співчуття! Дівчата, я надіюсь на ваші сльози!
Ще одне слово, і я перестану приковувати до себе читачеву увагу, — із затамованим подихом зосереджену на мені.
Моїм непомильним внутрішнім зором я бачу, що люди допитливого розуму повинні поставити мені три неминучі запитання. Питайте мене — я відповім!
Перше запитання. В чому полягає таємниця беззастережної відданості мадам Фоско, яка постійно допомагає мені здійснювати найдерзновенніші мої побажання, невтомно сприяє здійсненню щонайглибших моїх задумів? Я можу відповісти, просто пославшись на мій власний характер. Або ж відповім запитанням на запитання: чи був у всій світовій історії чоловік моєї величини, за спиною якого не стояла б жінка, що принесла себе в жертву на вівтар його життя? Але я пам'ятаю, що пишу в Англії, пам'ятаю, що й одружився в Англії, і тому питаю: хіба за законами цієї країни заміжня жінка має право на власні принципи чи на власну думку про принципи її чоловіка? Ні! Закони цієї країни зобов'язують її любити й шанувати його, а також коритися йому беззастережно. Це ж саме те, що й робила моя дружина. Я мовлю про це з погляду високої моралі, і я врочисто проголошую, що вона неухильно виконувала свій подружній обов'язок. Замовкни, наклепе! Схиліть голову, англійські дружини, перед мадам Фоско!
Читать дальше