Артур Дойл - Пригоди Шерлока Холмса. Том 1

Худорлявий, схожий на тхора Лестрейд стояв у дверях; він привітався з моїм приятелем і зі мною.

— Наробить ця пригода галасу, сер, — зауважив він. — Такого мені ще не траплялося, а я вже не новачок.

— І немає жодного ключа? — спитав Ґреґсон.

— Жодного, — відказав Лестрейд.

Шерлок Холмс підійшов до трупа, став навколішки і взявся старанно оглядати його.

— Ви певні, що тут немає ран? — спитав він, показуючи на бризки й плями крові довкола тіла.

— Цілком! — відповіли обидва детективи.

— Тоді, звичайно, це кров когось іншого, — напевно, вбивці, якщо це було вбивство. Це нагадує мені обставини смерті Ван-Янсена в Утрехті, 1834 року. Пам’ятаєте цю пригоду, Ґреґсоне?

— Ні, сер.

— Прочитайте — варто прочитати, їй-право. В світі немає нічого нового. Все вже бувало раніше.

Поки він говорив, його чутливі пальці без упину кружляли над мертвим тілом — обмацували, натискували, розстібали, оглядали, а в очах застиг той самий байдужий вираз, про який я вже згадував. Огляд був такий швидкий, що навряд чи хто-небудь зрозумів, як ретельно його було зроблено. Нарешті Холмс понюхав губи померлого й поглянув на підошви його лакованих черевиків.

— Його не пересували? — спитав він.

— Ні, лише оглядали.

— Можете відвезти його до покійницької, — мовив Холмс. — Тут ми більше нічого не довідаємось.

Четверо полісменів з ношами були напоготові. Ґреґсон покликав їх до кімнати, вони поклали труп на ноші й понесли. Коли його піднімали, об підлогу дзенькнула й покотилася обручка. Лестрейд схопив її й почав роздивлятися.

— Тут була жінка! — вигукнув він. — Це жіноча обручка.

Він простяг її нам на долоні. З’юрмившись довкола Лестрейда, ми теж утупили очі в обручку. Поза всяким сумнівом, цей гладенький золотий обідок оздоблював колись палець нареченої.

— Справа ускладнюється, — мовив Ґреґсон. — А вона й так уже надто химерна.

— А чи певні ви, що це її не спрощує? — заперечив Холмс. — Але годі вже милуватись обручкою — це нам не зарадить. Що ви знайшли в кишенях?

Усе тут, — мовив Ґреґсон, показуючи на купку речей, розкладених на одній із нижніх сходинок. — Золотий годинник фірми Баро, Лондон, номер 97163. Золотий ланцюжок, дуже важкий і товстий. Золотий перстень з масонським знаком. Золота шпилька — голова бульдога з рубіновими очима. Футляр до візитних карток із російської шкіри; на картках написано «Енох Дж. Дребер, Клівленд» — це збігається з мітками «Е. Д. Д.» на білизні. Гаманця немає, але в кишенях було сім фунтів тридцять шилінгів. Кишенькове видання «Декамерона» Бокаччо з написом «Джозеф Стенджерсон» на першій сторінці. Два листи — один адресовано Е. Дж. Дреберові, інший — Джозефові Стенджерсону.

— Яка адреса?

— Стренд, Американська біржа, до запитання. Обидва — з пароплавства «Ґійон», пов’язані з відбуттям їхніх пароплавів до Ліверпуля. Зрозуміло, що цей нещасний збирався повернутися до Нью-Йорка.

— Чи розшукали ви цього Стенджерсона?

— Одразу почав шукати, сер, — мовив Ґреґсон. — Я дав оголошення до всіх газет, а один з моїх людей поїхав на Американську біржу, але досі ще не повернувся.

— А чи розпитували ви в Клівленді?

— Надіслав цього ранку телеграму.

— Про що саме ви питали в ній?

— Просто повідомив, що сталося, й просив надіслати відомості.

— А чи не питали ви про якісь подробиці, що здалися вам найважливішими?

— Я спитав про Стенджерсона.

— І більше нічого? Чи нема тут якихось обставин, що їх варто було б з’ясувати? Ви вже не будете телеграфувати туди?

— Ні, я спитав про все, що мав спитати, — ображено відповів Ґреґсон.

Шерлок Холмс посміхнувсь і хотів уже щось сказати, аж раптом знову з’явився Лестрейд, що залишався в кімнаті, коли ми розмовляли в передпокої. Він гордовито, самовдоволено потирав руки.

— Містере Ґреґсоне, — промовив він, — я щойно зробив відкриття величезної ваги! Якби я не надумав оглянути стіни, ми нічого б не дізналися.

Очиці маленького детектива блищали: він, схоже, невимовно радів з того, що обіграв свого колегу на одне очко.

— Ходіть-но сюди, — сказав він, кидаючись назад до кімнати, де нібито стало трохи ясніше після того, як звідти винесли страхітливий труп. — Станьте отут!

Він тернув сірником об підошву й підніс його до стіни.

— Дивіться! — переможно мовив він.

Я вже згадував, що шпалери подекуди були обідрані. В цьому кутку од стіни одірвався великий їх шматок, оголивши жовтий квадрат грубого тиньку. На ньому кривавими літерами було написано єдине слово: