Артур Дойл - Пригоди Шерлока Холмса. Том 1

Будинок номер 3 в завулку Лористон-Ґарденс виглядав лиховісно й погрозливо. То був один із чотирьох будинків, що стояли трохи збоку від вулиці; у двох із них хтось мешкав, два інші стояли порожні. Будинок номер 3 дивився надвір трьома рядами темних вікон; то тут, то там на брудній шибці, наче більмо на оці, біліла картка «Здається внайми». Перед кожним будинком був маленький садочок, що одділяв його від вулиці, — кілька деревець над ріденькими кущиками; через садок пролягла вузька жовтава стежка, що являла собою, очевидно, суміш глини з піском. Уночі дощило, й зараз усюди були калюжі. Вздовж вулиці височів цегляний мур у три фути заввишки, з дерев’яною решіткою вгорі; до муру притулився здоровило констебль, оточений невеликою юрмою роззяв, що витягали шиї, марно сподіваючись хоч на мить уздріти, що коїться за тим муром.

Мені здавалося, що Шерлок Холмс одразу увійде до будинку й візьметься розслідувати цю загадку. Але це немовби зовсім не входило до його намірів. Із безжурністю, яка за таких обставин межувала б із хвальковитістю, він пройшов туди-сюди тротуаром, позираючи то на землю, то на небо, то на будинки навпроти, то на решітку над муром. Закінчивши огляд, він поволі пішов стежкою — чи радше моріжком уздовж неї, — уважно придивляючись до землі. Двічі він зупинявсь, і одного разу я помітив на його обличчі усмішку й почув задоволений вигук. На вологій глинястій землі було багато слідів, але її вже добряче витоптала поліція, тож я просто не уявляв собі, що сподівався відшукати там мій приятель. Проте я встиг переконатись у його надзвичайній проникливості й не мав сумніву, що він може побачити багато такого, що залишиться непомітним для мене.

На порозі будинку нас зустрів високий, ясновидий, білявий чоловік із записником у руці; він кинувся до нас і гаряче потис руку моєму приятелеві.

— Як добре, що ви приїхали, — мовив він. — Я все залишив тут, як було.

— Крім отого! — відповів Холмс, показуючи на стежку. — Навіть череда буйволів не залишила б по собі такого місива. Але ви, Ґреґсоне, безперечно, оглянули стежку, перш ніж дозволити її так затоптати?

— Я мав багато роботи в будинку, — ухильно відповів детектив. — Тут є мій колега, містер Лестрейд. Я сподівався, що він простежить за цим.

Холмс позирнув на мене й насмішкувато підняв брови.

— Ну, після таких майстрів, як ви та Лестрейд, мені тут нема чого робити, — мовив він.

Ґреґсон самовдоволено потер руки.

— Еге ж, ми, гадаю, зробили все, що могли, — відповів він. — Проте справа ця досить химерна, а я знаю, що вам такі до вподоби.

— Ви приїхали сюди в кебі? — спитав Шерлок Холмс.

— Ні, сер.

— А Лестрейд?

— Теж, сер.

— То ходімо оглядати кімнату, — зовсім уже не до ладу закінчив він і зайшов до будинку. Ґреґсон з подивом на обличчі попрямував за ним.

Невеликий дощаний запилюжений коридор вів до кухні та до інших служб. Ліворуч і праворуч було двоє дверей. Одні з них, мабуть, не відчинялися вже багато тижнів; інші вели до їдальні, де й було скоєно загадкове вбивство. Холмс увійшов туди; я подався за ним з тим гнітючим почуттям, яким огортає наше серце присутність смерті.

Велика квадратна кімната здавалася ще більшою через те, що в ній не було жодних меблів. Яскраві дешеві шпалери були вкриті пліснявою, а подекуди вони поодривалися й звисали, мов лахміття, оголюючи жовтий тиньк. Навпроти дверей стояв камін із полицею з фальшивого білого мармуру; скраю полиці був приліплений недогарок червоної воскової свічки. В неясному, непевному світлі, що пробивалося крізь брудні шибки єдиного вікна, все довкола виглядало мертвотно-сірим; до того ж на підлозі лежав товстий шар пилюки.

Всі ці подробиці я помітив пізніше. Спершу мою увагу привернула людина, розпростерта на дощаній підлозі, її порожні, незрячі очі, що втупились у стелю. То був чоловік сорока трьох — чотирьох років, невисокого зросту, широкоплечий, із жорстким кучерявим волоссям та коротенькою борідкою, що стирчала догори. Він був убраний у сукняний сурдут та жилет, світлі штани й чисту білу сорочку. Поряд лежав начищений до блиску циліндр. Руки його були розкинуті, пальці стиснуті в кулаки, ноги скорчені в смертельній агонії. На неживому лиці застиг вираз жаху і, як здалося мені, ненависті — такого на людському обличчі я ще не бачив. Страшний, лютий вигляд, низьке чоло, приплюснутий ніс і випнута щелепа робили небіжчика схожим на мавпу — цю подібність іще більше посилювала його викручена, неприродна поза. Я бачив смерть у різних її проявах, але ніколи ще вона не здавалася мені такою жахливою, як у цій темній, похмурій кімнаті на одній із головних вулиць лондонського передмістя.