Артур Дойл - Пригоди Шерлока Холмса. Том 1

Отак ми розмовляли, поки наш кеб пробирався нескінченними брудними вуличками й похмурими провулками. У найбруднішому та найпохмурішому з них візник раптом зупинив коня.

— Ось вам Одлі-Корт, — промовив він, показавши на вузьку щілину між темними цегляними будинками. — Коли повернетесь, я чекатиму тут.

Одлі-Корт був не дуже привабливим місцем. Темний прохід привів нас до чотирикутного, вистеленого плитняком двору, оточеного брудними хижками. Протовпившися крізь юрбу замурзаних дітлахів, пролізши під вірьовками з вицвілою білизною, ми нарешті дісталися будинку номер 46; двері його оздоблювала маленька мідяна дощечка з вирізьбленим на ній прізвищем «Ренс». Нам сказали, що констебль іще спить, і попросили зачекати в невеличкій вітальні.

Нарешті з’явивсь і він сам, невдоволений, що ми перервали його відпочинок.

— Я вже доповів про все в дільниці, — сказав він.

Холмс дістав з кишені півсоверен і замислено покрутив його в пальцях.

— Нам краще було б почути все з ваших власних уст, — пояснив

він.

— Що ж, охоче розповім усе, що знаю, — мовив констебль, прикипівши очима до золотого кружальця.

— Просто розкажіть нам про все, що сталося.

Ренс сів на канапу, набиту кінським волосінням, і насупив брови, немовби силкуючись пригадати кожну дрібницю.

Почну все спочатку, — сказав він. — Чергував я вночі, з десятої до шостої ранку. Об одинадцятій у «Білому олені» побилися, а так усе було гаразд. О першій задощило; я стрів Гаррі Мерчера, — того, що чергує біля Голланд-Ґроу, — ми постояли разом на розі Ґенрієт-стріт, побалакали, а потім, — десь так о другій чи трохи пізніше, — я надумав пройти Брикстон-Роуд, подивитися, чи все там до ладу. Там був страшенний бруд, і довкола — ані душі, хіба що зо два кеби проїхало. Іду собі та й думаю, що добре було б зараз гаряченького джину перехилити, аж бачу — у вікні того самого будинку світло блиснуло. Ну, я знаю, що оті два будинки на Лористон-Ґарденс стоять порожні, і все через те, що господар не хотів ринви чистити, хоча останній наймач помер там від тифу... Отож побачив я у вікні світло, сторопів та й запідозрив щось недобре. Підійшов я до дверей...

— Ви зупинились, а потім пішли назад до хвіртки, — перервав його мій приятель. — Чому ви повернулися?

Ренс підскочив на місці й здивовано вирячився на Шерлока Холмса.

— А таки правда, сер! — мовив він. — Хоча звідки вам це відомо, хіба Бог один знає. Бачте, підійшов я ото до дверей, а там так порожньо й тихо, що я подумав: візьму краще кого-небудь із собою. Я не боюся нікого, хто по землі ходить, а оті, що під землею... Я й подумав: може, це отой тифозний прийшов подивитись на ринви, що погубили його? Злякався я трохи, то й подався до хвіртки — гадав, може, Мерчерів ліхтар побачу, — але там уже нікого не було.

— І на вулиці нікого не було?

— Ані душі, сер, навіть собаки жодного не було. Тоді я врешті наважився, повернувся назад і відчинив двері. Там усе було тихо, тож я й подався до кімнати, де було світло. На каміні горіла свічка — червона, воскова, і я побачив...

— Так, я знаю, що ви побачили. Ви кілька разів обійшли кімнату, стали навколішки біля трупа, потім пішли й відчинили двері до кухні, а тоді...

Джон Ренс ураз підхопився, злякано й підозріливо поглянувши на Холмса.

— Стривайте-но, а де ж ви тоді сховалися? — вигукнув він. — Щось ви надто вже багато знаєте!

Холмс засміявсь і кинув свою картку на стіл перед констеблем.

— Тільки не заарештовуйте мене як убивцю, — мовив він. — Я не вовк, а один із собак; містер Ґреґсон чи містер Лестрейд підтвердять це. Що ви зробили далі?

Ренс знову сів, але вигляд у нього й досі був спантеличений.

— Пішов назад до хвіртки й свиснув. Надбіг Мерчер, а з ним ще двоє.

— А на вулиці й тоді нікого не було?

— Можна сказати, що нікого.

— Тобто як?

Констеблеве обличчя розпливлося в посмішці.

— Бачив я п’яниць на своєму віку, — мовив він, — але щоб отак чоловік нажлуктився — ніколи ще не бачив. Стояв, п’янюга, прихилившись до муру, коли я виходив, і пісеньку якусь про Коломбіну чи щось там іще горлав. Ледве стояв — аж ноги роз’їжджалися.

— А що то був за чоловік? — спитав Шерлок Холмс.

Джона Ренса, мабуть, роздратувало це недоречне запитання.

— П’яний, як чіп, та й квит, — відповів він. — Якби ми не були зайняті, то одволокли б його до дільниці.

— А обличчя, одяг? Хіба ви не помітили? — нетерпляче розпитував Холмс.

— Як не помітити? Ми з Мерчером спробували поставити його на ноги. Довготелесий, червонопикий, підборіддя шарфом закутане...