— Так, каблучка. Його каблучка з печаткою.
— А ви впевнені, що це почерк вашого чоловіка?
— Один із його почерків.
— Один із почерків?
— Так він пише, коли поспішає. Цей почерк дуже відрізняється від його звичайного почерку, але він добре мені знайомий.
— «Люба, не хвилюйся. Усе буде гаразд. Сталася величезна помилка, щоб її виправити, треба трохи часу. Чекай терпляче. Невіл». Написано олівцем на аркуші паперу, вирваному з книжки форматом в одну восьму, без водяних знаків. Гм! Відправлено сьогодні з Грейвсенда людиною з брудним великим пальцем. Еге! Якщо я не дуже помиляюся, той, хто заклеював конверт, жує тютюн. І ви абсолютно впевнені, мадам, що це почерк вашого чоловіка?
— Абсолютно. Листа написав Невіл.
— Його відправлено сьогодні з Грейвсенда. Ну що ж, місіс Сент-Клер, хмари світлішають, хоч я ще не наважусь сказати, що небезпека минула.
— Але ж він живий, містере Холмсе, живий!
— Якщо це тільки не вправна підробка, щоб збити нас зі сліду. Каблучка, кінець кінцем, нічого не доводить. Її могли просто зняти у нього з пальця.
— Ні, ні, це його, його власний почерк!
— Добре. Але ж лист міг бути написаний у понеділок, а відправлений тільки сьогодні.
— Це можливо.
— А коли так, то за цей час багато що могло трапитись.
— О, не позбавляйте мене надії, містере Холмсе. Я знаю, що з чоловіком усе гаразд. У нас із ним така гостра спорідненість душ, що я неодмінно відчула б, якби його спіткало лихо. Того самого дня, коли я бачила його востаннє, він у спальні порізав собі палець, а я була в їдальні й миттю кинулась до нього нагору, бо здогадалась, що з ним щось трапилося. Невже ви думаєте, що я, відчувши таку дрібницю, не знала б про його смерть?
— Я встиг чимало побачити і переконаний, що жіноче сприйняття може бути ціннішим, ніж висновки аналітичного мислення. І цей лист — переконливий доказ на підтвердження ваших слів. Але якщо ваш чоловік живий і здатний писати, то чому він не з вами?
— Не можу навіть уявити. Це просто неймовірно.
— А в понеділок перед від’їздом він ні про що вас не попереджав?
— Ні.
— І ви здивувалися, побачивши його на Свонден-лейн?
— Дуже.
— Вікно було відчинено?
— Так.
— Отже, він міг гукнути до вас?
— Міг.
— Але, наскільки я зрозумів, він лише крикнув щось незрозуміле?
— Так.
— Ви подумали, що він кличе на допомогу?
— Подумала. Він змахнув руками.
— Але він міг крикнути й від несподіванки. А руками махнути від здивування, коли раптом побачив вас, чи не так?
— Це можливо.
— І ви подумали, що його відтягнули від вікна?
— Він зник так раптово.
— Він міг просто відскочити від вікна. Ви нікого більше не бачили в кімнаті?
— Нікого, але той страшний жебрак признався, що був у кімнаті, а внизу біля сходів стояв індієць.
— Цілком правильно. Наскільки ви встигли розгледіти, ваш чоловік був одягнений як звичайно?
— Так, але на ньому не було ні комірця, ні краватки. Я бачила його голу шию.
— Чи він коли-небудь говорив вам про Свонден-лейн?
— Не говорив.
— А ви ніколи не помічали яких-небудь ознак того, що ваш чоловік курить опій?
— Не помічала.
— Дякую вам, місіс Сент-Клер. Це основні пункти, щодо яких я хочу, щоб усе було абсолютно ясно. Зараз ми повечеряємо й підемо відпочити, бо завтра, мабуть, зранку нам випаде багато мороки.
Нам було надано велику й затишну кімнату з двома ліжками, і я негайно заліз під ковдру, бо після нічних подій відчував себе стомленим. Але Шерлок Холмс, коли в нього була нерозв’язана складна справа, міг не спати по кілька днів поспіль, навіть цілий тиждень, зусебіч обмірковуючи її, по-різному групуючи відомі йому факти і розглядаючи таку справу під усіма можливими кутами зору, поки або до кінця з’ясовував її, або пересвідчувався, що для розв’язання проблеми йому бракує вихідних даних. Я швидко зрозумів, що Холмс готується просидіти без сну всю ніч. Він зняв піджак і жилет, надягнув просторий голубий халат і заходився зносити в одну купу подушки зі свого ліжка, з кушетки й крісел. З цього матеріалу він спорудив щось схоже на східну тахту, на яку й умостився, схрестивши ноги й поклавши перед собою унцію тютюну та коробку сірників. У тьмяному світлі лампи я бачив його обличчя з орлиними рисами, бачив, як він, мовчазний і непорушний, сидить там, затиснувши в зубах стару вересову люльку й утупившись відсутнім поглядом у куток стелі, а над його головою в’ється синюватий димок. Так він сидів, коли я заснув, так він сидів і тоді, коли я прокинувся від його раптового вигуку й зрозумів, що в кімнату вже зазирають сонячні промені. Люлька ще була в його зубах, димок ще вився вгору, в кімнаті висіла густа пелена тютюнового диму, а унція тютюну, яку я бачив минулого вечора, зникла.
Читать дальше