Агата Крісті: Карибська таємниця

Містер Рейфаєл дивився на неї протягом шістьох секунд. Потім сказав:

— Гаразд. Можливо, зараз я йду на найбільший у своєму житті ризик. Але він буде далеко не першим.

Він підвищив голос і гукнув:

— Джексоне!

Водночас узяв електричний дзвінок, що лежав у нього під рукою, і натиснув кнопку.

Не минуло й тридцятьох секунд, як Джексон увійшов крізь двері, що відчинялися до сусідньої кімнати.

— Ви мене гукали й дзвонили мені, сер? Що сталося?

Він замовк, здивовано витріщившись на міс Марпл.

— Ти робитимеш, Джексоне, так, як я тобі накажу. Ти підеш із цією леді, міс Марпл. Ти підеш туди, куди вона тебе поведе, і робитимеш усе, що вона тобі накаже. Ти муситимеш підкорятися кожному її слову. Ти мене зрозумів?

— Я…

— Ти мене зрозумів?

— Так, сер.

— І ти не будеш у програші, якщо зробиш усе так, як я тобі сказав. Я щедро винагороджу твої зусилля.

— Дякую вам, сер.

— Ходімо, містере Джексон, — сказала міс Марпл. Вона заговорила через плече до містера Рейфаєла: — Дорогою ми скажемо місіс Волтерс, щоб вона прийшла, допомогла вам підвестися з ліжка й привела вас до нас.

— Привела куди?

— До бунгало Кенделів, — сказала міс Марпл. — Я думаю, Молі скоро туди повернеться.

Молі підіймалася стежкою від моря. Її погляд був прикутий поперед себе. Вряди-годи з її уст зривався жалібний стогін…

Вона піднялася східцями в лоджію, зачекала хвилину, потім штовхнула засклені двері й увійшла до спальні. Світло було ввімкнене, але кімната порожня. Молі підійшла до ліжка й сіла. Вона сиділа кілька хвилин, знову й знову притуляючи руку до лоба й хмурячись.

Потім, окинувши кімнату швидким, підозріливим поглядом, засунула руку під матрац і дістала заховану там книжку. Нахилилася над нею й перегорнула кілька сторінок, шукаючи те, що їй було треба.

Зовні почулися швидкі кроки, вона підвела голову й поквапливим провинним рухом запхала книжку назад, під матрац.

Тім Кендел, геть засапаний, увійшов і зітхнув із полегкістю, побачивши її.

— Слава Богу. Де ти була, Молі? Я шукав тебе скрізь і повсюди.

— Я ходила до струмка.

— Ти ходила…

І він замовк.

— Так. Я ходила до струмка. Але я не могла там чекати. Не могла. Там хтось лежав у воді — і вона була мертва.

— Ти хочеш сказати… А ти знаєш, я думав, що то була ти. Я лише недавно довідався, що то Лакі.

— Я її не вбивала. Справді, Тіме, я її не вбивала. Я переконана, що не вбивала. Я пам'ятала б, якби її вбила, еге ж?

Тім повільно опустився на краєчок ліжка.

— Ти її не вбивала… А ти в цьому переконана? Ні! Звичайно ж, ти її не вбивала! — Він майже прокричав ці слова. — Відкинь геть ці думки, Молі. Лакі втопилася. Звичайно ж, вона втопилася. Гілінґдон покинув її, вона пішла до струмка й лягла там обличчям у воду…

— Лакі цього не зробила б. Вона ніколи так не зробила б. Але я її не вбивала. Присягаюся — я її не…

— Моя люба, звісно, ти її не вбивала.

Він обняв її, але вона випручалася.

— Я ненавиджу це місце. Тут мало би бути все залите сонцем. Мені здавалося, тут усе залите сонцем. Але це не так. Натомість тут з'явилася тінь — велика чорна тінь… І вона накрила мене… і я не можу втекти від неї…

Її голос піднявся до крику.

— Тихше, Молі. Ради Бога, тихше.

Він пішов до ванної кімнати й повернувся зі склянкою.

— Випий. Це тебе заспокоїть.

— Я не можу нічого пити. У мене цокотять зуби.

— Ні, ти зможеш, моя люба. Сядь. Ось тут на ліжку. — Він обняв її рукою за плечі й наблизив склянку до її губів.

Від дверей почувся голос.

— Джексоне, — чітким голосом промовила міс Марпл, — підіть заберіть у нього цю склянку і тримайте її міцно. Будьте обережні. Він дужий, і він може відчути себе в безвиході.

Джексон був наділений певними якостями, які виявилися тут дуже до речі. Він любив гроші, а його працедавець, чоловік великих статків і великого авторитету, пообіцяв їх йому. І він звик бездумно виконувати накази. І мав могутні м'язи, надзвичайно розвинені завдяки постійним тренуванням.

Швидкий, як блискавка, він перетнув кімнату. Однією рукою схопив склянку, яку Тім підносив до губів Молі, друга його рука обхопила Тіма. Швидкий викрут, і склянка опинилася в його руках. Тім люто витріщився на нього, але Джексон тримав його міцно.

— Якого біса?! Відпустіть мене! Відпустіть мене! Чи ви збожеволіли? Що ви робите?

Тім шалено пручався.

— Тримайте його міцно, Джексоне, — наказала міс Марпл.

— Що відбувається? Що тут сталося? Підтримуваний Естер Волтерс, містер Рейфаєл увійшов крізь засклені двері.