Агата Крісті - П'ятеро поросят

Еркюль Пуаро відповів задумливо:

— Навіть якщо визнати за правду все, сказане вами, мадемуазель, то й то варто взяти до уваги, що минуло шістнадцять років!

— Авжеж! Це буде вельми складно! — відповіла дівчина. — Нікому не під силу це, окрім вас.

Очі Пуаро ледь зблиснули.

— Чи не хочете ви мені зробити компліменти?

— Я багато чула про вас. Найбільше вас цікавить психологія, правда ж? А це ж не міняється з часом. Наочні докази зникли — недопалки сигарет, сліди ніг і пом'яті травинки… Їх ви вже не зможете обслідувати. Але ви зможете знову розглянути і вивчити всі факти, можливо, зумієте поговорити з тими, хто тоді був у будинку, — вони всі ще живі. І тоді… тоді, як ви щойно говорили, ви зможете всістися в крісло і подумати. І тоді ви дізнаєтесь, що відбулося насправді…

Еркюль Пуаро підвівся, одноруч пригладив свої вуса.

— Мадемуазель, я зворушений! Я виправдаю довір'я, виявлене вами. Я розслідую це вбивство. Я вивчу факти шістнадцятирічної давності і розкрию істину.

Карла встала. Очі її блищали. Однак вона обмежилась одним словом:

— Гаразд.

Пуаро застережливо підняв вказівний палець.

— Хвилинку. Я сказав тільки, що розкрию істину. Я не хочу працювати з упередженням, прийнявши ваше запевнення про невинність матері. А коли вона винна, що тоді?

Карла гордо відкинула голову і мовила:

— Я її дочка. Я хочу правди.

— Отже, вперед! — вигукнув Еркюль Пуаро. — Хоча правильніше було б сказати навпаки: назад!

— Чи пригадую я справу Крейля? — перепитав сер Монтегю Депліч. — Як же, навіть дуже добре. Керолайн надзвичайно приємна жінка. Правда, неврівноважена. Зовсім не володіла собою. — Він скоса глянув на Пуаро. — А чому ви мене про це запитуєте?

— З цікавості.

— Це до деякої міри безтактно з вашого боку, шановний, — сказав Депліч, оскалившись раптом знаменитою своєю «вовчою усмішкою», яка нагонила колись на свідків жах. — Адже ви знаєте, що цей процес не приніс мені успіху. Мені не вдалося витягти її сухою з води.

— Знаю.

— Зрозуміло, — вів далі сер Монтегю, — тоді я де мав того досвіду, який маю тепер, хоча, здається, зробив усе, що в людських силах. На жаль, багато не досягнеш, коли клієнт, тобто підсудний, не допомагає тобі. Все ж я добився заміни смерті на довічне ув'язнення. Судді змушені були це зробити: багато шановних дам і матерів звернулися з клопотанням на її користь. До неї ставилися з великою симпатією.

Він зіперся на спинку крісла, простягнув свої довгі ноги. На його лиці з'явився вираз судді, який роздумує, зважує.

— Коли б вона застрелила його чи хоча б заколола, я зробив би ставку на незумисне вбивство. Але трунок… Тут далеко не поїдеш. Це складно, дуже складно.

— На чому був побудований захист? — запитав Еркюль Пуаро.

Він це чудово знав із газет, але вважав, що краще, коли перед сером Монтегю розігруватиме людину зовсім необізнану,

— Самогубство! Єдине, що можна було стверджувати. Але це не зовсім сприйнялось. Адже самогубство було зовсім не в стилі Крейля. Воно просто-напросто унеможливлювалось. Не знаю, чи були ви з ним знайомі. Ні?.. Так от, це була людина активна, запальна. Джигун! Любитель пива і дечого іншого в цьому дусі. Пристрасно віддавався тілесним насолодам. Неможливо переконати присяжних, коли мова йде про такого чоловіка, що одного прекрасного дня спокійно усівся і вирішив звести свої рахунки з життям. Не пройде! Із самого початку я зрозумів, що переді мною безнадійна справа. Я відчував, що програв процес ще тої миті, коли Керолайн з'явилася на лаві підсудних. Ніяких спроб боротьби! Так воно завше стається: коли ти не підготуєш свого клієнта на лаву підсудних, присяжні роблять свої висновки.

— Ви це мали на увазі, коли стверджували, що не можна нічого досягти без допомоги самого підсудного? — запитав Пуаро.

— Саме так, шановний, Ми ж не чарівники. Половина успіху в цьому двобої — це враження, яке справляє звинувачений на присяжних. Я знав багато випадків, коли присяжні виносили вироки, зовсім протилежні вимогам судді. «Він вчинив це. Що ж тут говорити?» — вирішує сам собі присяжний засідатель. Або: «Ніколи він не вчинить подібного! Що ви мені не кажіть — не повірю!» А в нашому випадку… Керолайн Крейль навіть не намагалася боротися.

— Чому?

Сер Монтегю стенув плечима.

— Мене про це не питайте. Керолайн, звичайно, дуже любила небіжчика. Вона була в повній депресії, коли зрозуміла, що вчинила. І, мабуть, ніколи вже не приходила до тями після того шоку.