Агата Крісті: П'ятеро поросят

Скинувши головою, вона мовила з викликом:

— Гляньте на мене! Адже, зустрівши мене, ви сказали б: от безтурботна дівчина! Добре забезпечена, залізне здоров'я, приємна зовнішність. Тільки й насолоджуватися життям. У двадцять літ я не думаю, щоб десь могла бути дівчина, з якою я хотіла б помінятися всім. Але тут якраз і сталося: я почала задавати питання. Про матір, про батька… Ким вони були, чим займалися? І зрештою — це було фатально — я про все довідалась. Мені сказали всю правду. Вони були змушені це зробити хоч би тому, що мені виповнилося двадцять один рік… А потім прийшов цей лист. Лист, залишений моєю матір'ю перед смертю…

Вираз її лиця змінився, погляд пригас, очі вже не здавалися двома вуглинами, а темними, сумними озерцями.

— І ось я дізналася правду: мати засуджена за вбивство. Це був жах.

Вона помовчала.

— Маю вам розповісти ще дещо. Я була заручена. Дядьо і тіточка говорили, що я повинна зачекати, не виходити заміж до того, поки мені не виповниться двадцять один рік. Коли я взнала правду, зрозуміла, чому вони так говорили.

Пуаро, що досі слухав незворушно, перервав її:

— А як сприйняв усе це ваш наречений?

— Джон?.. Джон казав, що це його зовсім не турбує, що все це не має аніякісінького значення, принаймні для нього. Існує тільки він і я, Джон і Карла. Минуле не має значення.

Вона трохи прихилилася.

— Ми ще заручені. Але ж усе те має значення. Це важливо для мене. Важливо й для Джона… Для нас важливо не минуле, а майбутнє. — Вона знову зціпила руки. — Бачите, ми хочемо мати дітей. Це наше спільне бажання. Але ми не хочемо бачити, як вони ростимуть у вічному страсі.

— Але ж, — сказав Пуаро, — хіба ви не розумієте, що серед предків кожного з нас могли бути й такі, які вчинили злочини?

— Ви не розумієте мене. Звичайно, так. Але ж люди над цим не задумуються. Ми ж про це знаємо і думаємо. Інколи я помічала, як Джон не без подиву дивиться на мене — кине погляд, мов блискавка… Припустимо, ми одружимося і коли-небудь посперечаємося… Я помічу отой його погляд…

— Як був убитий ваш батько? — перервав її Еркюль Пуаро.

Карла відповіла чітко і твердо:

— Він був отруєний.

— Та-ак…

Вони помовчали.

— Слава богу, ви мене розумієте. Ви собі уявляєте, яке це має значення! І добре, що не вигадуєте якихось втішних обставин.

— Все це я добре розумію, — сказав Пуаро. — Одначе я не втямлю: чого ви од мене хочете?

Карла Лемаршан сказала з наївною простотою:

— Я хочу вийти заміж за Джона. І я це зроблю! І хочу мати дітей — не менше двох дівчаток і двох хлопчиків! Ви повинні зробити, щоб усе це стало можливим.

— Тобто ви хочете, аби я поговорив з вашим нареченим? А-а, не те! Я говорю дурниці! Ви хочете зовсім іншого. Що ж, скажіть, у чому полягає ваша ідея?

— Ось що, пане Пуаро. Я хочу, аби ви зрозуміли, добре зрозуміли одну річ: я наймаю вас для розслідування вбивства.

— Ви хочете сказати, що…

— Так, саме так. Вбивство залишається вбивством, вчинене вчора чи шістнадцять років тому.

— Але ж, мила дівчино…

— Зачекайте, пане Пуаро. Ви ще не про все довідалися. Ще є один надто важливий момент.

— А саме?

— Моя мати не винна.

Еркюль Пуаро, почухавши носа, промимрив:

— Так, звичайно, я розумію, що…

— Справа тут не тільки в почуттях. Є її лист. Мати залишила його для того, щоб я була цілком певна: вона не вбивала, вона не винна. І я маю в цьому переконатися.

Еркюль Пуаро задумливо поглянув на дівчину, яка пильно дивилася йому в очі. Затим поволі мовив:

— І все ж…

Карла осміхнулась.

— Ні, пане Пуаро, мати була не така! Ви гадаєте, вона збрехала? Що це благочестива брехня? — Карла подалася вперед і урочисто додала — Послухайте, пане Пуаро, є речі, які дітям прекрасно відомі. Я пригадую матір — спогад, звичайно, туманний, але я цілком ясно пам'ятаю, якою людиною вона була. Вона не могла кривити душею. Коли що причиняло їй біль, вона говорила про те відверто. Чи то йшлося про зубного лікаря, чи про скалку, загнану в палець, чи про щось інше. Я не можу стверджувати, що ставилася до неї з особливою любов'ю, але вірити їй вірила цілком. Вірю їй і тепер. І коли вона пише, що не вбивала батька, то можна бути цілком переконаною: вона його не вбивала! Не таких правил це була людина, щоб викладати урочисто на папері брехню. До того ж перебуваючи на смертному одрі.

Поволі, сам того не помічаючи, Еркюль Пуаро схвально опустив голову. Карла вела далі:

— Що ж стосується мене, то я можу преспокійно виходити заміж за Джона. Я певна, що все буде гаразд. Але ж він — ні. Для нього цілком природно, що я вважаю матір невинною, однак докази… Ось, пане Пуаро, в що варто внести ясність. І це зробите ви!