Агата Кристі - Гра дзеркал

Інспектор Кері запитав, намагаючись говорити стримано:

— Як ви роздобули револьвер?

— Ви ж самі щойно сказали — я взяв його в кімнаті Волтера.

— А ви пам ятаєте, як ви брали його, тепер?

— Думаю, я взяв його в тій кімнаті. Я ж не міг роздобути його якось інакше чи міг?

— Не знаю, — сказав інспектор Кері. — Може, хтось його вам дав?

Едгар мовчав. Обличчя в нього було бліде й безвиразне.

— То це сталося саме так?

Едгар схвильовано відповів:

— Я не пам'ятаю. Я був такий збуджений. Ходив по саду, огорнутий червоним туманом гніву. Мені здавалося, що люди шпигують і стежать за мною, намагаються зацькувати мене. Навіть ота приємна сива стара дама… Я не можу тепер цього зрозуміти. Певно, я збожеволів. Я не пам'ятаю, де був і що робив протягом половини свого часу.

— Ви не можете не пам'ятати, хто вам сказав, що містер Сероколд ваш батько!

Едгар подивився на нього тим самим безвиразним поглядом.

— Ніхто мені нічого не казав, — промовив він похмуро. — Це просто найшло на мене.

Інспектор Кері зітхнув. Він був незадоволений. Але він зрозумів, що нічого більше сьогодні не доб'ється.

— Надалі контролюйте свою поведіпку — сказав він.

— Так, сер. Я більше ніколи так не робитиму.

Коли Едгар вийшов, інспектор Кері повільно похитав головою.

— Немає нічого гіршого, як працювати з психами!

— А ви вважаєте, що він психічно хворий, сер?

— Набагато менше, ніж я думав. Недоумкуватий, хвалькуватий, брехливий — але в ньому також відчувається якась приємна простота. Я сказав би, легко піддається впливам…

— Ви думаєте, хтось вплинув на нього, щось йому підказав?

— О, так, міс Марпл мала слушність. Ця стара дама — стріляний горобець. А все ж хотілося б мені знати, хто то був. Але він не скаже. Якби ми знали… Ходімо, Лейку, спробуймо зробити детальну реконструкцію подій, які відбувалися в залі.

— Здається, ми все відтворили точно.

Інспектор Кері сидів за фортепіано. Сержант Лейк — на стільці біля вікна, з якого відкривався вид на озеро.

Кері провадив:

— Якщо я напівобернуся на фортепіанному ослінчику й дивитимуся на двері кабінету, я тебе не бачитиму.

Сержант Лейк обережно підвівся й нечутно прошмигнув у двері до бібліотеки.

— Уся ця половина зали була темна. Не погасли лише лампочки біля дверей кабінету. Ні, Лейку, я не бачив, як ти вийшов. Увійшовши до бібліотеки, ти міг вийти через інші двері в коридор — через дві хвилини підійти до Дубових покоїв, застрелити Гульбрандсена й повернутися до бібліотеки, знову сівши на свій стілець біля вікна.

Жінки біля каміна сидять до тебе спинами. Місіс Сероколд сиділа тут — праворуч від каміна, поблизу від дверей кабінету. Усі підтверджують, що вона не підводилася з місця, й лише вона була в усіх перед очима. Міс Марпл сиділа тут. Вона дивилася повз місіс Сероколд на кабінет. Місіс Стріт сиділа ліворуч від каміна — упритул до дверей, які ведуть із зали в коридор, і там дуже темний закутень. Вона могла непоміченою вийти й повернутися непоміченою. Атож, така можливість існує.

Кері несподівано посміхнувся.

— І я міг би вийти. — Він зісковзнув із фортепіанного ослінчика, боком пройшов попід стіною і вийшов у двері. — Єдиною особою, яка могла помітити, що мене немає біля фортепіано, була Джіна Хад. А ти пам'ятаєш, що сказала Джіна про Стівена: «Спочатку він грав на фортепіано, а куди він пішов потім, не знаю ».

— То ви думаєіе, що це Стівен?

— Я не знаю, хто то був, — сказав Кері. — То не був ані Едгар Лоусон. ані Льюїс Сероколд, ані місіс Сероколд ані міс Джейн Марпл. Але щодо решти… — він зітхнув. — Мабуть, то був американець. Перегорілі пробки були надто зручними для вбивці — такий збіг малоймовірний. Але ти знаєш, мені, можна сказати, подобається той хлопець. А проте симпатія — не доказ.

Він замислено подивився на ноти, які лежали біля фортепіано.

— Хіндеміт? Хто він? Ніколи не чув про нього. Шостакович! Які чудернацькі прізвища в цих композиторів!

Інспектор підвівся й подивився на старомодний фортепіанний ослінчик. Він підняв його сидіння.

— А ось тут я бачу й твори давнішої музики. Largo Генделя. Етюди Черні. Вони залишилися тут ще від часів старого Гульбрандсена, принаймні, більшість із них. «Я знаю милий сад» — дружина вікарія любила наспівувати цю мелодію, коли я був малим хлопцем…

Зненацька він замовк — з пожовклими аркушами нот у руці. Під ними, на Шопенових «Прелюдіях» лежав маленький автоматичний пістолет.