Агата Кристі - Забуте вбивство

Вона замовкла, подивилася на міс Марпл, енергійно кивнула головою й сказала:

— Ось як усе було.

Джайлз здавався роздратованим.

— Знаєш, Ґвендо, ти навигадувала казна-чого й намагаєшся переконати нас, що все й справді відбувалося саме так.

— Усе так і відбувалося. Так воно мало бути. І це дає нам третього Ікса.

— Тобто?

— Одруженого чоловіка. Ми не знаємо, ким він був. Він міг бути зовсім непривабливим. Або навіть трохи божевільним. Він міг приїхати за нею сюди.

— Ти щойно казала, що він плив на кораблі до Індії.

— Люди можуть повертатися з Індії, хіба ні? Волтер Фейн повернувся. Це сталося десь через рік. Я не запевняю, що той чоловік повернувся насправді, але таку можливість виключати не можна. Ти знову й знову запитуєш про те, які чоловіки були в її житті. Що ж, ми маємо вже трьох, Волтера Фейна, юнака, чийого імені ми не знаємо, й одруженого чоловіка…

— Про якого ми не знаємо, чи існує він узагалі, — закінчив за неї Джайлз.

— Ми це з'ясуємо, — сказала Ґвенда. — Ви зі мною згодні, міс Марпл?

— Якщо ми не пошкодуємо ні часу, ні терпіння, то зможемо з'ясувати дуже багато, — сказала міс Марпл. — А тепер я розповім про свої досягнення. З невеличкої розмови, яку мені пощастило провести в мануфактурній крамниці сьогодні, я довідалася, що Едіт Паджет, яка була кухаркою в Сент-Кетрін у той час, який нас цікавить, досі живе в Дилмауті. Її сестра одружена тут із кондитером. Я думаю, Ґвендо, буде цілком природним, якщо ви захочете зустрітися з нею. Вона може багато чого нам розповісти.

— Це чудово, — сказала Ґвенда. — У мене виникла ще одна думка, — додала вона. — Я хочу скласти новий заповіт. Не дивися на мене таким убивчим поглядом, Джайлзе. Я не викину тебе зі свого заповіту. Але попрошу Волтера Фейна, щоб він склав для мене новий заповіт.

— Ґвендо, будь обережною, — застеріг її Джайлз.

— Складання заповіту, — сказала Ґвенда, — найприродніша річ у світі. І я певна, що обрала дуже добрий спосіб наблизитися до нього. Хай там як, а я хочу зустрітися з ним. Я хочу подивитися, який він є, і, можливо…

Вона не закінчила свого речення

— Мене дивує, — сказав Джайлз, — що більше ніхто не озвався у відповідь на наше оголошення, ця Едіт Паджет, наприклад…

Міс Марпл похитала головою.

— Люди, які живуть у сільській місцевості потребують багато часу щоб зважитися на такі речі, — сказала вона. — Вони підозріливі. Вони і полюбляють усе добре обміркувати.

Лілі Кімбл розстелила на кухонному столі дві старі газети, щоб викласти на них смажену картоплю, яка шкварчала на сковороді. Нечутно мугикаючи популярну пісеньку, вона нахилилася й машинально прочитала кілька рядків, надрукованих в одній із газет.

Потім раптом перестала мугикати й погукала:

— Джіме, Джіме! Послухай-но, що я тобі скажу!

Джім Кімбл, небалакучий літній чоловік, умивався в кухні над зливальницею. Щоб відповісти дружині, він застосував своє улюблене слово:

— Ну?

— Ось що написано тут у газеті: «Усіх, кому щось відомо про Гелену Спенлав Гелідей, у дівоцтві Кеннеді, просять сконтактуватися з панами Рід і Гарді, Саунтгемптон-Роу». Це мабуть, та сама місіс Гелідей, у якої я служила в Сент-Кетрін. Вона та її чоловік узяли той будинок в оренду разом із меблями від місіс Фіндейсон — так мені розповідали. Її справді звали Гелена — і вона доводилася сестрою докторові Кеннеді, тому самому, що завжди радив мені видалити аденоїди.

Запала коротку пауза, коли місіс Кімбл вправним рухом перекинула сковороду з підсмаженими чіпсами. Джім Кімбл форкав у рушник, яким витирав обличчя.

— Звісно, це стара газета, — сказала місіс Кімбл. Вона подивилася на дату. — Тижневої давності чи навіть давніша. Цікаво, про що, власне, ідеться? Ти не думаєш, що тут можна заробити якісь гроші, Джіме?

— Ну, — відповів Джім цього разу тоном ствердження, а не запитання.

— Може, знайшовся якийсь заповіт, — міркувала його дружина. — Це було досить-таки давно.

— Ну.

— Вісімнадцять років тому або й більше… Не розумію, навіщо вони знову все це ворушать? Ти не думаєш, що до цього причетне поліція, Джіме?

— З якого дива? — запитав містер Кімбл.

— Ти ж бо знаєш, що я завжди думала, — таємничим голосом сказала йому місіс Кімбл. — Я ж розповідала тобі, що тоді сталося, коли ми пішли з дому. Він сказав, вона втекла з коханцем. Чоловіки завжди так кажуть, коли хочуть порішити свою жінку. Можеш не сумніватися, то було вбивство. Я це сказала тоді тобі й сказала Еді, але Еді ніяк не хотіла вірити в це. У неї ніколи не було уяви, в Еді. Той одяг, який вона нібито забрала з собою — то був не той одяг, якщо ти розумієш, про що я кажу. З дому тоді зникли валіза й сумка і зникло досить одягу, щоб їх наповнити, але то був не той одяг. І тоді я сказала Еді: «Можеш не сумніватися, хазяїн убив її, а труп укинув у льох». Але насправді про льох не йшлося, бо Леоні, швейцарська нянька, дещо тоді побачила. З вікна. Вона ходила того вечора в кіно разом зі мною, хоч і не повинна була залишати без нагляду дитячу кімнату — але я сказала їй, що та дитина ніколи не прокидається, дитина була як золото, завжди спала вночі. «А пані ніколи не заходить увечері в дитячу кімнату, — сказала я, — тож ніхто не знатиме, що ти пішла зі мною». Ну, вона й пішла. А коли ми повернулися, у домі вже діялося казна-що. Там був доктор, а хворий хазяїн спав у перевдягальні, і доктор дивився за ним, і саме тоді він запитав у мене про одяг, і тоді мені здалося, що все гаразд. Я подумала, вона справді втекла з тим чоловіком, від якого була без тями — а він же був одружений — й Еді сказала, вона сподівається й молиться, щоб нас не приплутали до процесу з розлучення. Як же пак його звали? Не можу згадати. Його ім'я, схоже, починалося на М… Чи на Р?.. Пам'ять у мене вже не та, що колись.