Джон Карр - Безтілесна людина

— Ні, ви стояли надто далеко збоку, лише рукою трималися за ручку.

— Правильно. Я стояв так, як стояла Дюмон. Перші ніж я поясню, як спрацював увесь механізм, спробуймо ще один експеримент. Ви, Теде, сідайте на стілець перед столом так, як сидів Мілз. Я стану збоку од відчинених; дверей і дивитимуся на себе в дзеркало. Тепер ви не можете мене не впізнати — хоч спереду, хоч ззаду.

Ефект був разючий. При тьмяному світлі у прочинених дверях стояв доктор Фелл і дивився на ще одного доктора Фелла, який стояв на порозі й теж здивовано дивився на себе.

— Я не торкаюся дверей, — почули вони голос.

Дивлячись, як ворушаться губи, Ремпол міг би заприсягтися, що то говорить доктор Фелл, стоячи в кімнаті.

Дзеркало відбивало голос, мов резонатор.

— Хтось, сидячи праворуч від мене, люб'язно відчиняє й зачиняє для мене двері. Я до них не доторкаюсь, ба моє відображення мало б зробити те саме. Що вам ще впадає у вічі? Швидко!

— Ну, один із вас набагато вищий, — озвався Ремпол.

— Хто саме?

— Ви самі, постать у залі.

— Правильно. По-перше, це тому, що ви бачите її на відстані, та особливо тому, що ви сидите. Для чоловіка, на зріст такого, як Мілз, я мав би вигляд велета. Тепер, якщо я зроблю швидкий рух, щоб увійти в ці двері — І припустімо, я здатний на такий маневр, — і водночас мій спільник праворуч теж несподівано робить швидкий рух і зачиняє за мною двері, тоді постать усередині ніби…

— … ступає назустріч, мовби для того, щоб перешкодити вам увійти.

Коли повз дзеркало, яке Хедлі відсунув убік, вони знову ввійшли до кімнати, доктор Фелл, важко дихаючи, опустився на стілець.

— Пробачте, джентльмени, — промовив він, — я мав би збагнути все вже давно, ще коли слухав детальні свідчення Мілза. Мілз казав: «… мадам Дюмон… вже збиралася постукати, коли я побачив, що вслід за нею йде високий чоловік. Оглянувшись, вона теж його побачила й почала щось говорити… Високий чоловік, не відповідаючи, підійшов до дверей, неквапно відгорнув комір пальта, скинув кашкета й засунув його до кишені…» Розумієте, джентльмени? Він мусив зробити так, бо його відображення не могло бути в капелюсі й зі зведеним коміром. Постать усередині мала бути в халаті. Але мене дивувало, чому він, так завбачливо зробивши це, не скидав маски.

— Гаразд. А що ж із маскою? Мілз каже, що не…

— Мілз не бачив, щоб він скидав маску. Я поясню вам чому. Послухаймо Мілза далі: «… мадам Дюмон, щось вигукнувши, відступила до стіни й поспішила відчинити двері. На порозі з'явився доктор Грімо…»

З'явився! Це саме те, що він зробив. А мадам Дюмон? Тут вона припустилася першої помилки. Злякана жінка, дивлячись на жахливу постать перед дверима кімнати, в якій був той, хто міг її захистити, не відсахнулася б, а кинулася б до тих дверей, шукаючи захисту. Мілз запевняє, що Грімо був без окулярів. Атож, вони б не пасували до маски. Для чоловіка в кімнаті, природно було б, на мій погляд, надіти окуляри. А Грімо, за свідченням Мілза, стоїть стовпом, тримаючи руки в кишенях. Далі — взагалі якась чортівня. Мілз каже: «У мене склалося враження, ніби мадам Дюмон, хоча вона й відступила до стіни, зачинила за ним двері. Пригадую, її рука лежала на дверній ручці». І це теж неприродна для неї поведінка. Вона йому заперечила, але Мілз казав правду. Але тут виникає запитання. Якщо Грімо був у кімнаті сам, якщо він увійшов туди на своє власне відображення, то що сталося з його одягом? Тоді я згадав, що колись Ернестіна Дюмон шила костюми до оперного театру. Я згадав те, про що нам казав О'Рорк, і знаю…

— Що?

— … що Грімо все спалив, — промовив доктор Фелл. — Одяг його був із паперу, як і у вершника, про якого розповідав О'Рорк. Він не міг ризикувати й палити довго справжній одяг у цьому каміні. Він мав поспішати. Все треба було порвати й знищити. А жмути чистого поштового паперу слід було спалити зверху, щоб приховати кольоровий папір, з якого був одяг. «Небезпечні листи»! Не виявлено ж ніяких слідів, що вели б до шухляд у столі, де він тримав папери. Була й ще одна причина палити папери: це — приховати сліди від «пострілу».

— Пострілу?

— Не забувайте, що револьвер мав вистрілити в цій кімнаті. А свідки чули вибух ракети, украденої у Дреймена з припасів, які той тримає для фейєрверків у ніч Гая Фокса. Дреймен помітив пропажу і, гадаю, збагнув, що й до чого, а тому й бубонів щось про фейєрверки. Шматочки грубого картону розлетілися по кімнаті. Картон погано горить, і треба було простежити, щоб вони згоріли, або приховати їх під цією купою паперів. Кілька шматочків я знайшов. Певна річ, ніякої кулі не було. В сучасних патронах до кольта, як ви казали, порох бездимний, він дає лише запах. А в цій кімнаті, навіть при відчиненому вікні, стояв дим.