Рекс Стаут - Зарубіжний детектив

— А що вона бачила?

— Не знаю. Можу лише здогадуватися. Думаю, вона нічого не бачила.

— Тобто, все це простий збіг?

— Ні, ні, моя люба, я не це хотіла сказати. Вона дійсно простояла у буфетній до самого вечора, сподіваючись, що її юнак прийде вибачитися і всяке таке, але насправді вона нічого не бачила. Тобто, ніхто не приходив, навіть поштар. І це їй видалося дивним, адже того дня місіс Сіммінгтон одержала анонімного листа. Щоправда, вона не одразу це збагнула.

— А хіба місіс Сіммінгтон не одержувала листа?

— В тому й уся суть, що не одержувала. Я ж кажу, цей злочин дуже простий. Містер Сіммінгтон підсипав ціаністого калію у верхній пакетик з порошком, з тих, що вона пила після їди, і, коли після другого сніданку її почав діймати ішіас, вона випила його разом з ліками. Сіммінгтонові ж лишилося прийти з контори раніше від Елсі Холланд або разом з нею, покликати з вітальні дружину, не почувши відповіді, піднятися до неї в кімнату, насипати у склянку трошки ціаністого калію, дістати з кишені анонімного листа, зім'яти й кинути його у камін і покласти клаптик паперу зі словами «Я не можу далі», написаними її рукою.

Міс Марпл обернулася до мене і сказала:

— І це ви теж правильно відчули, містере Бертон. З клаптиком паперу, справді, було щось негаразд. Люди не лишають записки про самогубство на маленькому обривку паперу. Вони пишуть свої останні слова на великих аркушах і дуже часто кладуть їх у конверт. Так, з клаптиком паперу було негаразд, і ви це знали, містере Бертон.

— Ви мене переоцінюєте, міс Марпл. Я нічого не знав.

— Все ви знали, містере Бертон. Бо чому ж тоді вас так вразила записка на телефоннику, написана вашою сестрою?

Я поволі повторив текст записки:

— «Скажи, що я не можу в п'ятницю…» — То це тоді я прочитав «Я не можу далі»!

Міс Марпл задоволено усміхнулася мені.

— Так, містере Бертон. Сіммінгтон, побачивши таку записку, збагнув, що вона йому згодиться, і вирвав з неї потрібні слова. Адже записка була написана рукою місіс Сіммінгтон.

— Скажіть, а більше нічого геніального з мого боку не було?

Вона підморгнула мені й сказала:

— Знаєте, це ви навели мене на слід, бо зібрали всі факти і розставили їх по порядку. Більше того, ви сказали мені найважливіше: Елсі Холланд не одержувала анонімних листів.

— А знаєте, вчора вночі я подумав, що це вона писала їх, а тому й не одержувала.

— О ні. Особа, яка пише анонімні листи, практично завжди надсилає їх собі. Це складає, так би мовити, частку комплексу задоволення. Бачте, сам факт зацікавив мене з іншого боку. В цьому було одне із вразливих місць містера Сіммінгтона. Він не міг примусити себе написати брудного листа дівчині, яку кохав. Це дуже цікаве спостереження людської натури і, можу сказати, якоюсь мірою, робить йому честь. Але саме тут він непоправно схибив.

— І він убив Агнес? Але для чого? Йому не було сенсу цього робити.

— Може, й так. Але ви забуваєте про те, моя люба, що людина, вчинивши злочин, починає бачити все перебільшеним і спотвореним. Немає сумнівів, що він чув, як дівчина подзвонила Партрідж і говорила про своє занепокоєння, відколи померла місіс Сіммінгтон, і про щось таке, чого вона ніяк не могли зрозуміти. У нього не лишалося вибору: дурне дівчисько щось бачило, а це небезпечно.

— Але ж він до самого вечора був у конторі.

— Я думаю, він убив її; перш ніж піти до контори. Міс Холланд була в їдальні. Він вийшов у передпокій, відчинив і зачинив двері, так, ніби вийшов з дому, а сам прослизнув у маленьку гардеробну. Коли Агнес лишилася в домі сама, він подзвонив у двері, знову сховався у гардеробній, вийшов позад неї і вдарив її по потилиці, коли та відчиняла двері. Потім запхнувши тіло у шафу, швиденько пішов до контори, спізнившись усього на кілька хвилин. Цього, звісно, ніхто не помітив. Бачте, ніхто не підозрював чоловіка.

— Підла тварюка, — сердито буркнула місіс Дейи Калтроп.

— А хіба вам більше не шкода його, місіс Дейн Калтроп? — поцікавився я.

— Анітрохи. А що?

— Та нічого, я просто радий це чути.

— А до чого тоді Еймі Гріффіт? Я чула, що поліція знайшла товкача, викраденого у лабораторії Оуена, і рожно теж. А вгадайте, де вони були сховані? Інспектор Неш сказав мені, коли я йшла сюди. Їх знайшли у Сіммінгтоновій конторі в старій струхлявій шухляді, де лежали папери на маєток покійного сера Джаспера Харрінгтона Веста.

— Бідолашний мій кузен Джаспер, — сказала місіс Дейн Калтроп. — Такий був порядний дідок. Якби він про це дізнався, у нього стався б серцевий напад.