Запала тиша. Потім Сіммінгтон сказав спокійнісіньким колосом:
— Я не знаю, про що ти кажеш.
— Все ви добре знаєте, — мовила Мейган і ядуче посміхнулася. Тоді Сіммінгтон встав, пішов до письмового столу, виписав чек і, ретельно промокнувши його, подав Мейган.
— Я розумію, що ти вже доросла і тобі хочеться купити гарний одяг. Не знаю, про що ти говорила, але ось чек.
Мейган подивилася на чек і сказала:
— Що ж, дякую. Для початку вистачить, — і вийшла з кімнати.
Сіммінгтон пильно дивився їй услід, потім обернувся лицем до вікна. Коли я побачив вираз його обличчя, то не задумуючись рвонувся до вікна.
Мене зупинили у найнезвичайніший спосіб. Кущ, що ріс біля вікна, перестав бути кущем. Ним виявився інспектор Неш. Він обхопив мене руками і в саме вухо крізь зуби процідив:
— Тихо, Бертоне! Ради всього святого, тихо!
Потім обережно почав відходити, і його рука примушувала мене йти за ним. За рогом будинку він випростався і витер чоло.
— Звісно ж, ви збиралися втрутитися? — одразу спитав Неш.
— Дівчина у небезпеці, — схвильовано намагався пояснити я. — Ви бачили його лице? Ми повинні негайно забрати її звідти.
Неш міцно вхопив мене за руку і рішуче сказав:
— А тепер послухайте мене, містере Бертон, тільки уважно слухайте.
І я вислухав. Почуте мені не сподобалося, та нічого не лишалося робити, як з усім погодитись. Однак я наполіг на тому, щоб лишитися, і заприсягся виконувати всі вказівки беззастережно. Власне, тільки тому я й зміг потрапити до будинку разом з Нешом і Паркінсом через задні двері, що були заздалегідь залишені незамкненими. Ми з Нешом сховалися на горішньому поверсі і стояли там, аж поки годинник вибив другу ночі. Тоді двері Сіммінгтонової кімнати тихенько відчинилися, і господар обережно пішов через помісток до кімнати Мейган.
Я завмер, здавалось, навіть не дихав; страху не було, бо знав, що за дверима Паркінс, що він хороша людина і знає своє діло. Я лише боявся за себе, за свою витримку, бо не міг покластися на неї. Серце мені билося, як не вискочить, коли з кімнати вийшов Сіммінгтон з Мейган на руках і поніс її вниз. Ми йшли за ним на відстані, так, щоб він не почув нас.
Коли ми з Нешом увійшли за ним на кухню і ввімкнули світло, він уже встиг примостити Мейган біля газової плити, закласти їй голову в духовку і пустити газ.
Це був крах Річарда Сіммінгтона. Він навіть не пробував боротися. Гру було програно, і він це розумів.
Я сидів нагорі біля Мейган і чекав, поки та прийде до пам'яті. Зрідка проклинав Неша.
— Звідки ви знаєте, що з нею все гаразд? Це завеликий ризик.
Неш заспокоював мене:
— Всього-на-всього снотворне у склянці з молоком, яке вона п'є на ніч. Більш нічого, повірте мені. Йому не було сенсу отруювати її. Він розумів, що вся справа закривалася на міс Гріффіт, і не міг допустити ще однієї підозрілої смерті у своєму домі. Ніякого насильства і отрути він не планував. А ось якщо дівчина, змучена тяжкими думками про материне самогубство, наковтається снотворного і вкладе голову у газову плиту, то люди скажуть, що вона завжди була несповна розуму, а смерть матері вибила їй останні клепки.
Спостерігаючи за Мейган, я зауважив Нешові:
— Щось вона довго не приходить до тями.
— Бертоне, ви ж чули, що сказав доктор Гріффіт: «Серце і пульс у нормі. Вона поспить і прокинеться нормальною людиною». Він же пояснив, що сам приписує снотворне пацієнтам.
Мейган поворухнулася і щось пробурмотіла. Неш з делікатності вийшов. Потім вона розплющила очі.
— Джеррі….
— Привіт, моє сонечко.
— Як я впоралася?
— Та ти природжена шантажистка!
Мейган знову заплющила очі й прошепотіла:
— Минулої ночі я писала тобі листа на той випадок, якщо станеться найстрашніше, але не дописала. Мене зборов сон. Лист там.
Я пішов до письмового столу. На маленькій потертій вимочці побачив незакінченого листа Мейган.
«Мій любий Джеррі!
Я читала Шекспіра. Сонет починався:
Моїх думок жагу втоляєш ти,
Як землю — хмара зливними дощами.
і тоді зрозуміла, що кохаю тебе; я це чую…»
— Бачите, як добре, що я викликала експерта, — сказала місіс Дейн Калтроп, коли ми сиділи у вітальні вікарія.
Я втупився в неї, нічого не розуміючи.
— Себто як викликали? — проказав я спантеличено. — А хто ж це такий? І що він зробив?
— Не він, — пояснила місіс Дейн Калтроп і значущим жестом показала на міс Марпл, що саме закінчила плести дротами і взялася за плетінний гачок і новий клубок ниток.
Читать дальше