Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

— Робере!.. Робере!..

Ми впізнали голос панни Станжерсон, і всі як один здригнулися — в ньому бриніла туга. Навіть Ларсан пополотнів. Ну, а сам Робер Дарзак метнувся до її кімнати.

Слідчий, жандарм, Ларсан кинулися за ним, а ми з Рультабієм зупинились на порозі. Перед очима була жахлива сцена: бліда Матильда Станжерсон, відштовхнувши двох лікарів та батька, які намагалися її втримати, звелася на ліжку… Вона протягувала тремтячі руки до Робера Дарзака, якого вже тримали Ларсан із жандармом… Очі її були широко розплющені… вона бачила… вона все розуміла… вона силкувалася вимовити якесь слово… Це слово застигло на її знекровлених вустах… Його так ніхто й не почув… знепритомнівши, вона впала… Робера Дарзака швидко вивели із кімнати…

Очікуючи на екіпаж, по який послав Ларсан, ми зупинились у вестибюлі. Усі були вкрай збуджені. В пана де Марке на очах були сльози. Скориставшись із цієї хвилини загального розчулення, Рультабій звернувся до Дарзака:

— Ви не захищатиметесь?

— Ні! — відказав заарештований.

— Я захищатиму вас, добродію!

— Ви не зможете цього зробити, — мовив бідолаха з жалюгідною посмішкою. — Якщо ми з панною Станжерсон не змогли, то що вже ви…

— Я це зроблю. — Голос у Рультабія був навдивовижу спокійний та твердий. — Я дроблю це, пане Дарзак, бо знаю більше, ніж ви!

— Облиште! — прошепотів Дарзак майже сердито.

— Будьте певні, я не цікавитимусь нічим, окрім того, що допоможе мені вас урятувати!

— Нічим не треба цікавитися, юначе! Якщо хочете розраховувати на мою вдячність…

Струснувши головою, Рультабій підійшов мало не впритул до Дарзака:

— Слухайте, що я вам скажу, — мовив він пошепки, — і хай це потішить вас! Ви знаєте лише ім’я вбивці. Панна Станжерсон знає одну його половину, а я… я знаю обидві половини, знаю його повністю!

Робер Дарзак вирячив очі. Видно було — він не розуміє жодного слова з усього, що сказав Рультабій. Екіпаж тим часом прибув, там сидів Фредерік Ларсан. Туди посадовили Дарзака в супроводі жандарма. Заарештованого повезли до Корбея.

Того ж вечора ми з Рультабієм залишили замок Гландьє. Це тішило: ніщо в цьому домі вже не тримало нас. Я заявив, що відмовляюся розгадувати таємницю, тим більше що, як з’ясувалось, таємниця тут не одна, а Рультабій, подружньому поплескавши мене по плечі, сповістив: йому нема чого більше стовбичити в Гландьє, бо знає тепер усе, що йому треба. Близько восьмої вечора ми вже були в Парижі. Повечерявши на швидку руку, стомлені, розійшлися по домівках, домовившись зустрітися наступного ранку в мене вдома.

У призначений час Рультабій уходив до моєї кімнати. На ньому був картатий костюм з англійського драпу, через руку перекинуте довге зимове пальто, на голові — каскетка. Він тримав саквояж. Повідомив, що вирушає в подорож.

— Надовго? — запитав я.

— На місяць або два, ще не знаю.

Я не насмілився розпитувати далі.

— Чи знаєте ви, — звернувся він до мене, — яке слово вимовила панна Станжерсон, перш ніж зомліти?

— Ні, цього ніхто не чув.

— Помиляєтеся! — заперечив Рультабій. — Я чув! Вона сказала: «Говори!»

— І Робер Дарзак заговорить?

— Нізащо в світі!

Я хотів продовжити нашу розмову, але мій друг міцно потиснув мені руку й побажав доброго здоров’я. Я встиг лише запитати:

— Чи не боїтеся ви, що протягом вашої відсутності стануться ще нові напади?

— Відтоді як Робер Дарзак сидить у в’язниці, нічого подібного я не передбачаю.

Після цієї дивної заяви він попрощався й пішов. Зустрітися з ним знову мені довелося вже лише під час судового засідання у справі Робера Дарзака, коли Рультабій став перед присяжними для того, щоб пояснити незбагненне.

15 січня наступного року, тобто через два з половиною місяці після трагічних подій, які я щойно змалював, газета «Епок» опублікувала на першій полосі сенсаційну статтю такого змісту:

«Суд присяжних району Сени-й-Уази збирається сьогодні розглянути одну з найзагадковіших у судовій практиці справу. Ще на жодному процесі не виринало стільки темнот, стільки незрозумілих та нез’ясованих обставин. Проте це не завадило обвинуваченню посадити на лаву підсудних людину поважну, шановану всіма, хто її знає, молодого вченого, надію французької науки, смислом життя якого завжди була робота. Коли Париж дізнався про арешт пана Робера Дарзака, звідусіль залунали голоси протесту. Вся Сорбонна вважає, що її зганьблено, й заявила, що вірить у безневинність нареченого панни Станжерсон. Сам професор, висловив на повний голос своє обурення тим, що слідство введено в оману і що ніхто не має жодного сумніву в тому, що якби жертва могла говорити, то сама б вимагала від дванадцятьох присяжних департаменту Сени-й-Уази повернути їй людину, яку вона хотіла назвати своїм чоловіком і яку наше судочинство має намір послати на ешафот. Сподіватимемося, що до Матильди Станжерсон найближчими днями повернеться ясний розум, який не витримав двобою з таємницею замку Гландьє. Невже ви бажаєте, щоб вона остаточно стратилася розуму, дізнавшись, що чоловік, якого кохає, загинув від рук ката? Це запитання ми адресуємо суддям, до яких маємо намір сьогодні ж звернутися.