Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

«Ви не роздивилися його обличчя?» — запитав Ларсан. — «Ні! Бачив лише чорне вбрання…» — «Чому ж після подій у галереї ви не кинулися на нього?» — «Я не зміг… Мені було лячно… Ледве вистачило сили ходити за ним назирці…» — «Ви не ходили за ним назирці, татусю Жаку! — кинув я, і в голосі моєму забриніла погроза. — Ви йшли разом з цим привидом пліч-о-пліч до самісінької дороги на Епіне!» — «Ні! — заволав старий. — Дощ уперіщив немов з відра… Я повернувся! Не знаю, що сталося з привидом!..» Проте в очі мені він дивитись уникав.

Ми з Ларсаном вийшли. Надворі я запитав, утупивши в Ларсана погляд, щоб за виразом його очей уловити хід його думки: «Спільник?»

Ларсан звів руки, ніби закликаючи небо у свідки: «Хіба я знаю?.. Хіба можна щось достеменно знати в такій справі?! Ще добу тому я б заприсягнувся, що спільників у злочинця немає й бути не може!»

І він розпрощався, попередивши, що залишає замок і іще до Епіне…

Рультабій скінчив свою розповідь. Я запитав його:

— Ну то що? Який же висновок можна з усього цього зробити?.. Все це в голові не вміщується… Я не можу збагнути!.. Ви хоча б розумієте, ви хоча б знаєте?

— Усе! — скричав Рультабій. — Я знаю геть усе!

Ніколи ще обличчя в нього не сяяло таким тріумфом! Він підвівся й потиснув мені руку.

— Ну то поясніть мені, — почав благати я.

— Ходімо довідаємося, як почуває себе панна Станжерсон? — урвав він мене.

Матильда Станжерсон була на волосині від смерті. Лихо полягало в тому, що цього разу вона почувалася набагато гірше. Ще б пак, три ножові рани в груди, й вона надовго опинилася між життям і смертю. Коли нарешті життя почало перемагати й з’явилася надія, що бідолашна жінка й цього разу обдурить свою жорстоку долю, виявилося, що хоч сили поступово поверталися до неї, але розум почав зраджувати. Щонайменший натяк на пережиту трагедію вкидав її у жахливий стан, вона починала марити, і гадаю, не буде перебільшенням сказати, що ув’язнення Робера Дарзака в замку Гландьє наступного дня після вбивства лісничого зіграло в цьому не останню роль.

Світлий розум потьмянів, мало того, вир душевних мук ось-ось міг погасити його взагалі.

Робер Дарзак прибув до Гландьє о пів на десяту. Я бачив, як він біг парком розхристаний, забрьоханий болотом, — одне слово, у жалюгідному вигляді. Обличчя його вкривала мертвотна блідість. Ми з Рультабієм стояли біля вікна галереї. Дарзак помітив нас і гукнув відчайдушно:

— Я запізнився!..

— Вона жива! — крикнув йому Рультабій.

За хвилину Робер Дарзак уже входив до кімнати Матильди Станжерсон, і ми почули за дверима його голосіння…

— Фатальний збіг! — застогнав поруч Рультабій. — Які пекельні божества насилають нещастя на цю родину! Якби мене не приспали, я б урятував панну Станжерсон від злочинця, знайшов би спосіб примусити його замовкнути назавжди… І лісничий не загинув би!..

Невдовзі підійшов Робер Дарзак. Обличчя його було залите сльозами. Рультабій усе йому розповів: і яких заходів ужив, аби врятувати їх — панну Станжерсон і його, і як би йому це вдалося, якби він зумів побачити обличчя злочинця, і як через оте мерзенне снодійне його план потопили в крові.

— Ах, якби ви відчули до мене справжню довіру й умовили панну Станжерсон мені довіритись! — ледь чутно промовив юнак. — Але тут ніхто нікому не вірить… Дочка не довіряє батькові… Наречена. не довіряє нареченому… Поки ви тут розповідали мені, як треба знешкодити злочинця, жертва робила все, щоб розв'язати йому руки ! Я з’явився запізно… напівсонний, ледве ноги тягну, й приходжу до тями лише в кімнаті цієї нещасної, де вона спливає кров’ю…

На прохання Робера Дарзака Рультабій змалював усі подальші події. Поки ми переслідували злочинця у вестибюлі, а потім на центральному подвір’ї, Рультабій, чіпляючись за стіни, щоб не впасти, рушив до кімнати потерпілої… Двері передпокою були прочинені. Він увійшов. Матильда Станжерсон, схилившись на письмовий стіл, лежала із заплющеними очима бездиханна: їі пеньюар був увесь закривавлений — кров аж цебеніла з ран на грудях. Рультабій і досі не отямився від снодійного, він подумав, що йому сниться кошмарний сон. У напівсвідомому стані він виходить із спальні Матильди Станжерсон, відчиняє вікно в галереї й гукає нам — скоєно злочин, стріляйте! Потім повертається, проминає порожній будуар, уходить до вітальні, торсає професора, який спить там на канапі, будить його так само, як щойно будили його самого… Професор зводиться, погляд у нього блукає, Рультабій тягне його до доньчиної кімнати, й той бачить, у якому стані дочка, нестямно кричить… Тепер він прокинувся, тепер уже остаточно прокинувся! Напружуючи всі сили, вони удвох переносять потерпілу на ліжко…