Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

У залі засідань відбувався судовий процес. Головував пан де Року, суддя хоч і не без забобонів касти, що носила мантію, але людина високої порядності. Почали допит свідків. Звичайно, я також уходив до числа тих, хто так чи інакше був причетний до таємниць замку Гландьє: постарілого на десять років, невпізнанного професора Станжерсона, Ларсана, так само червонопикого Артура Вільяма Ренса, татуся Жака, татуся Матьє, якого ввели в наручниках у супроводі двох жандармів, заплаканої пані Матьє, подружжя Берньє, двох покоївок, дворецького, всієї замкової обслуги, службовця з поштового відділення № 40, залізничника з Епіне-сюр-Оржа, кількох друзів професора та його дочки, а також усіх свідків з боку Робера Дарзака. Мені пощастило — мене викликано одним з перших, тож я одержав можливість бути присутнім майже на всьому процесі.

Зайве казати, що зал був переповнений. Адвокати тулились навіть на сходинках, що вели до помосту, де поважно сиділи судді у червоних мантіях, а позад них юрмилися представники прокуратур усього округу. Під конвоєм двох жандармів Робер Дарзак зайняв місце на лаві підсудних. Він був такий спокійний, такий високий і гарний, що його поява викликала скорше захоплення, ніж співчуття. Він одразу ж схилився до свого захисника, метра Анрі Робера, йому асистував перший секретар, на той час — початківець, метр Андре Гесс, який не гаючись почав гортати сторінки справи.

Багато хто сподівався, що професор Станжерсон підійде до звинувачуваного й потисне йому руку. Але всім свідкам було запропоновано покинути зал, тож сенсаційна демонстрація не відбулась. І'звичайно, всі помітили, з якою пильною цікавістю сприйняли присяжні коротку бесіду метра Анрі Робера з головним редактором газети «Епок». Редактор сів у першому ряді. Дехто здивувався, чому він не послідував за свідками у виділену для них кімнату.

При читанні обвинувального акту, як завжди, не виникло жодних ексцесів. Я не переказуватиму тут довгого допиту, якому піддано Робера Дарзака. Його відповіді були водночас і невимушені, й загадкові. Усе, що він міг сказати, звучало цілком природно, усе, що обминав мовчанкою, свідчило проти нього, компрометувало в очах навіть тих, хто вірив у його невинність. Мовчання у відповідь на деякі запитання загрожувало йому неминучою загибеллю. Ні вмовляння головуючого, ні попередження міністра прокурорського нагляду, що мовчання за подібних обставин рівнозначне смерті, не вплинули на нього.

— Гаразд, — відповів він. — Я прийму смерть. Хоча й не винний!

З дивовижною спритністю, якою славився, метр Анрі Робер скористався з цього епізоду для того, аби возвеличити характер свого клієнта, пояснивши його мовчанку моральним обов’язком, яким керуються лише героїчні натури. Відомому адвокатові пощастило остаточно переконати лише тих, хто знав Дарзака, в усіх інших у душі лишалися сумніви. Після короткочасної перерви почався допит свідків, а Рультабія й досі не було. Щораз як відчинялися двері, всі погляди спрямовувалися туди, потім знову поверталися до головного редактора «Епок», який незворушно сидів на своєму місці. Нарешті всі побачили: попорпавшись у кишені, він видобув звідти листа. Аудиторія зустріла цей рух гучним гомоном.

У мої наміри не входить описувати тут усі перипетії процесу. Я досить докладно описував кожен етап справи і не збираюся накидати читачеві ще один виклад оповитих таємницею подій. Поспішаю дійти до справді драматичного моменту незабутньої днини. Цей момент настав, коли метр Анрі Робер допитував татуся Матьє, — той стояв між двома жандармами і, вчепившись у бар’єр, який одділяв його від публіки, доводив, що не вбивав «зеленого чоловіка». Викликали його дружину. Зайшовшись плачем, вона призналася, що лісничий був її любчиком, що чоловік це запідозрив, але юна твердо стояла на тому, що він не має жодного відношення до вбивства лісничого. Тоді метр Анрі Робер звернувся до суду з проханням негайно вислухати Фредеріка Ларсана.

— У короткій розмові під час перерви, — заявив адвокат, — Ларсан сказав, що може пояснити вбивство лісничого інакше, без утручання татуся Матьє. Було б цікаво вислухати версію Фредеріка Ларсана.

Ларсана викликали. Він чітко висловив свою думку:

— Я не бачу необхідності вплутувати сюди татуся Матьє. Я вже говорив про це панові де Марке. Але той факт, що трактирник погрожував лісничому, переважив в очах слідчого усі інші міркування. На мою гадку, замах на панну Станжерсон і вбивство лісничого — половини однієї й тієї ж самої справи. По вбивці панни Станжерсон, коли він кинувся навтіки й вискочив на центральне подвір’я, відкрили стрілянину; він упав: ті, що стріляли, подумали, що влучили в нього, насправді ж він усього-на-всього за щось перечепився у той момент, коли вже звертав за ріг правого крила замку. Там він зіткнувся з лісничим, який, безперечно, хотів перешкодити йому втекти. У руці вбивця все ще тримав ножа, яким щойно поранив панну Станжерсон; він штрикнув ним лісничого просто в серце. Той помер.