Ян Мортенсон - Смерть ходить по музею

Упорядник О. I. Микитенко

Редактор Ю. С. Чикирисов

Ілюстрації художників: B. А. Радько, О. Ю. Федоренко, C. В. Цилова, Ю. И. Шерстобитова

Переклали зі шведської Юрій Попсуєнко та Сергій Плахтинський.

Перекладено за виданням. Jan Martenson. Döden dar pa museum. Slockholm. 1977. ASKJLD Askied and Kärnekull. Forlag AB.

Він приніс із собою задавнений запах спирту. Але не того, який довгі роки витримують у дубових бочках у темних підвалах, а звичайнісінького перегару. Його, наче хмарою, оповивало смердючим, настояним за ніч сивушним духом. Чутно було й інші запахи: наче аж солодкуватий — лосьйону, якихось ліків, проте вони анітрохи не пом'якшували сивушного смороду, а навпаки, відтіняли й увиразнювали його. Отож наївна спроба замаскувати спиртний перегар дала якраз протилежні наслідки.

Голився він, мабуть, поспіхом. На брижуватій шиї тут і там стриміли кущики сивої щетини. Під носом лезо схибило, лишивши після себе тоненьку різану ранку — смужку підсохлої крові. Один передній зуб був зламаний і стирчав, як жовте ікло хижака. Він знав про цю свою ваду і, коли говорив, витягував донизу верхню губу. А коли сміявся, то затуляв рота долонею, приховуючи свій прикрий гандж.

— Надумав зайти, еге? Давненько не бачились. Де ти пропадав? Невже зазирнув просто так? — сказав я і налив кави з червоного емальованого кавника в голубу чашку.

Він усміхнувся, не показуючи зубів. Його губи скривились, і було видно, що він намагається дихати вниз і вбік, аби я не почув запаху. Так ото він і сидів, дихаючи сумішшю м'ятних таблеток та перегару. Думав, осуджуватиму його? Дарма, я не любитель читати іншим мораль. Він, певне, гульнув учора, а зранку похмелився доброю чарчиною. Та це його особиста справа. А ще й очі його виказували. Тонкі червоні прожилки змережували повіки, а райдужна оболонка мала по краях той непевний відтінок, який буває у людей літніх, віком під шістдесят. Приблизно стільки йому й даси, думав я, сидячи того листопадового дня у своїй крамничці на Чепмангатан та розмовляючи із Стігом Емануелом Стрембергом, більше відомим як Скіпка.

— Не зовсім, — загадково відповів він і дістав тоненький портсигар з рештками позолоти по краях.

Скіпка і є скіпка, думав я, дивлячись на свого гостя. Він сидів, відкинувшись на моєму старовинному стільці з високою спинкою, у зсунутому на потилицю зеленому капелюсі, цинічно поблискуючи очима. Худий, з різко окресленим підборіддям, із запалими щоками, а ніс у нього стирчав, наче дзьоб хижого птаха. У його вдачі прозирало щось гарячкове, непогамовне. Жовте пальто з верблюдячої вовни він носив розхристаним, ніби для того, щоб показати свою строкату модну краватку, яка вільно спадала між вилогами піджака. Вишукано й елегантно. Правда, комір сорочки був пошарпаний, а піджак бачив кращі дні. Як, зрештою, і сам Скіпка, що колись володів двома найбільшими антикварними крамницями у Стокгольмі. Та все це тепер у минулому, як і два його шлюби, як і море випитого спиртного. Тепер він перебрався у скромне помешкання на Естерлонгатан і продавав столове срібло, простеньку порцеляну та поточені шашелем меблі, що їх тільки наївні душі могли б назвати антикварними. Якось перебивався. І з його вмінням влаштовуватися брав усе, що можна було взяти в його нинішньому становищі, успішно обминаючи підступні удари долі.

Бо Скіпка таки справді розумівся на антикваріаті. У своїй галузі він, можливо, один з кращих знавців старовини, а надто срібла й живопису XVIII століття. Та з роками він дедалі тісніше вступав у контакт із групою «бізнесменів», яка облагоджувала свої найприбутковіші справи на межі між чесністю та обманом, законом і беззаконням. Тобто вони уникали поліції, податкових властей та інших, з їхнього погляду, наростів у бюрократичному апараті придушення. В людей цього кола легко здобуті гроші легко зникають і так само легко з'являються знову.