Ян Мортенсон - Смерть ходить по музею

Обважнівши після різдвяного столу, я перемістився до вогню з чашкою міцної кави та чаркою коньяку. Грета Лінд сіла поруч зі мною і запропонувала шоколаду із срібної вази на столі.

— Пощадіть, голубонько! — застогнав я. — Більше жодної калорії не прийму. Бо тоді доведеться нести мене додому.

— Але ж різдво тільки раз на рік.

— І слава богу. Бо мені тепер знадобиться весь рік, щоб повернути собі нормальну вагу. І вам я радив би взяти краще печива з прянощами.

— А ти таки маєш рацію, — сказав Ерік, сідаючи до нас на софу і вмощуючись зручніше. — Це доведено наукою… — Прихилившись до спинки, він скинув свої італійські, кольору червоного вина, черевики. — Недавно я читав про це в газеті, а, як вам відомо, усе, що надруковано в газетах, — чиста правда.

— Розкажи. — І Грета взяла один коржик — поросятко з родзинкою замість ока. — Я теж хочу знати правду.

— Так от, уся річ у бікарбонаті. Колись ми були бідні, мало їли й часто хворіли на шлунок. А з'явився бікарбонат, і ми зразу ж відчули себе краще. Він якраз і є в печиві з прянощами. Отож коли на різдво ми їмо це печиво, наш живіт святкує та радіє. Як і ми самі.

— Звучить цікаво, — сказала одна з дам, що примостилася біля грубки. — Але я знаю інше. Печиво з прянощами приходить зі Сходу. Його привезли до Європи хрестоносці. А латиною воно зветься «жертовне печиво». Зображення тварини замість самої тварини. — Дама була явно задоволена загальною увагою. — Подивіться на Гретине печиво.

— Ви хочете сказати, що я приношу в жертву поросят? — засміялася Гроти Лінд. Щоки її порожевіли, а очі дивилися весело.

— Може, й так. У пас у Швеції таке печиво з'явилося у середні віки. Вважилося, що перець дуже корисна присмака. Лікує від шлункового та головного болю, слабкого зору та нещасливого кохання.

— Ще печива! — закричав Ерік. — Їжте всі!

— До нас воно, звичайно, прийшло з Німеччини? — запитав я. — Як і багато чого іншого.

— Німеччина, Німеччина, — урвав мене Ерік. — Ні, різдво — це чисто поганське свято, як ви, сподіваюся, помітили цього вечора. Ваше здоров'я! Кілька тисячоліть, ми, шведи, святкували повернення сонця. Потім з'явилася християнська церква і схитрувала. Переробили свято на християнське, знищила сонцепоклонників. Та свято однаково приходить у кінці грудня. І так щороку.

— Помовч, Еріку. Не заважай мені розмовляти з дамою. З милою дамою, яка їсть печиво з прянощами.

І я обернувся до Грети.

— Знаєте, шкода, що ми не познайомилися сьогодні вранці. Було б цікаво почути вашу думку про цю чудову виставку.

— Справді шкода, але на нас перед різдвом навалилося надто багато справ. Я бачила вас лише мимохідь, у дверях. Вам слід прийти ще.

— Я зрозумів, що Бенгт Хеллер має дуже близьке відношення до виставки. Це його ідея?

Грета швидко глянула на мене.

— Так, — не зразу відповіла вона. — Можна сказати, і його. Він натякав про це?

— Трохи.

— Я розумію, чому він такий озлоблений, — замислено проказала Грета. — Він збирався організувати виставку зовсім інакше й тепер вважає, що вся ідея звелась нанівець.

— Я це зрозумів. А вас не турбує, як уберегти такі скарби? Адже вони коштують, певне, багато мільйонів?

— Це не головне. Річ навіть не в мільйонах. Якщо пропаде Ерікова корона, нової вже ніхто не зробить.

— В такому разі, чи надійна у вас охорона? Яка спокуса для злодіїв заволодіти тими неоціненними речами!

— Не думаю, — усміхнулась вона. — Чи купили б ви скіпетр і державу, якби хтось прийшов і захотів вам продати? Або корону? А переплавка золота та виколупування діамантів дасть надто мало, враховуючи великий ризик.

— За кожними дверима у вас стоїть поліцейський?

— Не зовсім, але поліція патрулює вночі на машинах біля музею, і в нас складна система сигналізації. Коли систему ввімкнено, то досить зайти до приміщення, де зберігаються корона й інші цінності, як сигналізація починає діяти. Вона настільки чутлива, що в нас виникла проблема фальшивих тривог. Одного разу на вітрину сіла велика муха, і сигналізація спрацювала.

— Муха? Це жарт?

— Анітрохи. Так було справді До того ж уночі в нас чергують кілька сторожів. Отож ласкаво просимо, пробуйте!

— А може, це було б не так і важко? — сказав Дік, що сидів на бильці її крісла. — Якщо хтось справді захотів добре підлататись. Це так називається? Підлататись?

— Так, — гордо мовила Грета. — Вам не здається, Юхане, що він чудово розмовляє шведською? За рік навчився, ви тільки уявіть собі!