— Ти з'їхав з глузду!
— Не настільки, як тобі здається. Ми поміняємося місцями. Бо той, кому будь-що треба добратися до твоїх паперів, злякався. Вдарив тебе по голові, але почув мою ходу і зник. І якщо він не взяв того, по що приходив, то має повернутися цієї ж таки ночі, коли все заспокоїться. Коли коридорами не бігатимуть поліцейські та сторожі. Одне слово, коли всі прохолонуть.
— Не хочеш же ти сказати… — Вона затнулася.
— Так, саме це я й маю на увазі. Я перевтілюсь у козенятко, але водночас залишусь і мисливцем. Заховаюся за твоєю канапою і чекатиму тигра.
— Але в тебе немає штуцера.
— Немає, однак у музеї є сторожі, і, коли я закричу та почну кликати на допомогу, вони негайно примчать.
— Якщо встигнуть. Хоч би хто він був, він піде на все. Зваж на це.
— Або вона. Ти недооцінюєш слабку стать. А тепер я приготую собі кілька бутербродів, ніч може бути довгою. А як щось і станеться, я завжди зможу подзвонити в поліцію.
І тільки вже на кухні я згадав, що телефон несправний. Обірвано шнур.
Через півгодини з ключами Карін у руці я стояв перед дверима з тильного боку музею. Темні вікна дивилися так само непривітно, з високого дерева позад мене пролунав невдоволений крик якогось птаха, схожий на крик сови. І більше ані звуку, цілковита тиша. Мовчання і пітьма. Кілька галок прокинулись на дереві, посварилися за місце і знову затихли.
Я вставив ключ у замок. Двері безгучно відчинились. Так само тихо, як у різдвяну ніч, подумав я. Коли двері відчиняли з іншою метою. Червона лампочка на сходах втупилась у мене, немов палахкотюче око доісторичного чудиська, але я не став умикати світло. В мене не було причин оголошувати про своє прибуття. Сторожі після мого останнього візиту, напевне, подвоїли пильність, а якщо поблизу лісової галявини уже встиг з'явитися тигр, відлякувати його не варто.
Я пройшов перший поверх, поминув другий. Перед дверима в зелений коридор став і прислухався. Ні звуку, тільки кров шуміла у вухах. Я підступив ближче. Відчинив двері і зайшов. Тут панувала ще чорніша темрява, ніж на сходах, де хоч вікна пропускали тьмяний відсвіт нічного неба. Жива, рухлива темрява. У ній відчувалося щось лихе.
Фантазії, нервово подумав я і повільно рушив уперед, раз у раз торкаючись рукою стіни.
Раптом я наткнувся на щось кінчиками пальців. Двері Андерса, вирішив я і помацав рукою. Відчув під пальцями опуклі літери, дійшов до кінця дверей і намацав наступні. Це були двері Карін. Я знайшов ручку і натиснув. Сторож забув замкнути. Двері відчинились.
«А що, як не сторож? — подумав я. — Що, як убивця вже встиг повернутись, почув мою ходу й бачив, як відчинялися двері? Може, він уже тут, причаївся в темряві? І ладен на все. Він же вбив людину, і лише випадок урятував Карін від смерті. Може, її пишне волосся…»
Ніхто в кабінеті не зачаївся, і нічого не сталося. Я підійшов до письмового столу й викрутив лампочку з настільної лампи, щоб йому довелося скористатись кишеньковим ліхтариком або сірниками. Тоді він навряд чи помітить мене в моєму примітивному сховищі, і я матиму час на роздуми.
Канапа стояла під стіною. Я відсунув на півметра один кінець. Тепер, присівши, можна було дивитись, самому лишаючись непомітним.
Загалом, мабуть, смішно тут стовбичити. Якщо злочинець знав, чого приходив, він уже взяв потрібний йому документ. Я почав сумніватися, чи так це хитро придумано — провести ніч у темряві за канапою в безлюдному, тихому музеї. Піду-но я краще додому, а по дорозі зазирну до Карін. Нічного візиту не буде, напевне, він забрав усе, що йому треба.
Проте далі в своїх роздумах я не посунувся, бо двері прочинились дуже тихо й дуже обережно.
Та враз двері застигли. Зупинились на півдорозі. Так, наче він передумав. Блиснув промінь світла від ліхтарика. Ковзнув у кімнату. Пробіг по столу. Майнув по стінах. Перекинувся на канапу і врешті зупинився на друкарській машинці.
Я сидів навпочіпки, із затерплими ногами, в роті у мене пересохло, а серце так калатало, аж я боявся, що він почує. Він повільно зайшов у кімнату, обережно зачинив за собою дворі. Але верхнього світла не вмикав, розуміючи, мабуть, що люди в патрульних машинах на вулиці можуть зацікавитися, чому це одне вікно на фасаді освітлене.
Я не міг роздивитися того, хто увійшов. Бачив лише його тінь. Неможливо було навіть визначити, чоловік це чи жінка. Та я відчував, що це чоловік. І чоловік, якого я добре знаю.
Він сів на стілець, що стояв біля письмового столу, й поклав ліхтарик на машинку, щоб освітлювати папери. Потім узяв стосик документів і став повільно переглядати їх.
Читать дальше