Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

Однак більше Хулію непокоїли інші сторони її власної ситуації. Альваро був мертвий. Можливо, його вбили. Безглуздя це чи ні, але вона знаходилася в поліцейському відділку, і було чимало темних моментів, яких дівчина не розуміла. А нерозуміння деяких речей могло виявитися вельми небезпечним.

Хулія відчувала, що все її тіло напружилося й зібралося в передчутті можливого нападу. Глянула на Фейхоо: той уже не здавався співчутливим та добродушним. «Це був просто тактичний прийом, — здогадалася вона. — Втім, головний інспектор не мав підстав для поблажливості, — подумала Хулія, намагаючись бути об’єктивною. — Він звичайний поліцейський — такий же тупий та вульгарний, як будь-який інший, і просто виконує свою роботу». Дівчина спробувала подивитися на ситуацію з точки зору свого співрозмовника: зрештою, у нього в руках була вона — колишня подружка небіжчика. Єдина ниточка, за яку він міг потягти.

— Але це вже давня історія, — Хулія струсила попіл у бездоганно чисту, повну металевих скріпок попільничку на столі у Фейхоо. — Вона скінчилася рік тому… Вам це, мабуть, відомо.

Головний інспектор, спершись ліктями на стіл, нахилився до неї.

— Так, — мовив Фейхоо майже довірчим тоном, ніби на доказ того, що вони давні партнери і він повністю на її боці. Потім посміхнувся, немов ішлося про таємницю, яку він заповзявся ревно берегти. — Але ж ви бачилися з ним три дні тому.

Хулія дивилася на поліцейського очима людини, яка щойно почула несосвітенну дурницю, і завдяки цьому їй вдалося приховати від Фейхоо своє здивування. Звісно, він розпитував на факультеті. Будь-яка секретарка чи швейцар могли розповісти, що Хулія приходила туди. Однак вона й не збиралася цього приховувати.

— Я звернулася до нього по допомогу — це стосується картини, яку я зараз реставрую, — її здивувало, що поліцейський нічого не занотовував, мабуть, це було складовою його методу: люди висловлюються вільніше, коли гадають, буцімто їхні слова розвіюються в повітрі. — Ми, як вам, мабуть, відомо, майже годину розмовляли у нього в кабінеті. І навіть домовилися про наступну зустріч, але більше я його не бачила.

Фейхоо крутив у руці коробку сірників.

— Про що ви розмовляли, якщо моя цікавість не видасться вам надто брутальною?.. Сподіваюсь, ви поставитеся з розумінням і вибачите мені такого роду… гм… особисті запитання. Запевняю вас, це звичайна формальність.

Хулія зробила затяжку, а тоді заперечливо похитала головою.

— Здається, ви маєте мене за ідіотку.

Поліцейський примружив очі й трохи випростався на стільці.

— Вибачте, я не розумію, з чого ви взяли…

— Зараз я вам скажу, з чого я взяла, — Хулія буквально розчавила недопалок у купці скріпок, не звертаючи уваги на жалісний погляд, яким Фейхоо супроводив цей її рух. — Я не проти того, щоб відповідати на ваші запитання. Але перш, ніж ми продовжимо розмову, прошу сказати мені, посковзнувся Альваро чи ні.

— Насправді… — Фейхоо трохи знітився, — я не маю доказів…

— Отже, нам нема про що розмовляти. Однак, якщо ви гадаєте, нібито в цій смерті є щось непевне, і намагаєтеся розв’язати мені язика, то я відразу хочу дізнатися, що відбувається: ви допитуєте мене як підозрювану?.. У такому разі я негайно йду звідси або прошу викликати адвоката.

Поліцейський примирливо звів руки.

— Це було б передчасно. — Він криво посміхнувся й засовався на стільці, ніби знову добираючи потрібні слова. — Поки що офіційно вважається, що професор Ортега помер через нещасний випадок.

— А якщо ваші неперевершені експерти зрештою доведуть протилежне?

— Тоді… — Фейхоо зробив непевний жест: — Вас підозрюватимуть не більше, ніж будь-яку іншу особу, пов’язану з небіжчиком. Уявляєте, який це довжелезний список…

— У тому-то й справа. Я не знаю жодної людини, здатної вбити Альваро.

— Що ж, це ваше діло. Я дивлюся на це інакше: виключені з університету студенти, заздрісні колеги, покинуті коханки, ревниві чоловіки… — Він перелічував, загинаючи пальці, й замовк, коли пальців забракло. — Ні. Ви не можете не визнати важливості своїх свідчень.

— Чому? Ви відносите мене до категорії покинутих коханок?

— Я не збираюся заходити так далеко, сеньйорито. Але ви бачилися з ним за кілька годин перед тим, як він зламав череп… Чи йому зламали.

— Годин? — цього разу Хулія справді розгубилася. — Коли він помер?

— Три дні тому. У середу, між другою годиною дня та дванадцятою ночі…

— Цього не може бути. Тут якась помилка.