Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

— Кожна позначка відповідає якійсь фігурі?

— Так. Це умовні позначки — одні чорні, інші білі. Внизу я записав, як позначається кожна з фігур (див. рис. 2):

Король — Кр Ферзь — Ф

Слон — С Кінь — К

Ладдя — Л Пішак — П

— Таким чином, навіть якщо ви не надто добре розумієтеся на шахах, то все одно легко переконаєтеся, що чорний король, приміром, стоїть на клітині а4. А, приміром, на П стоїть білий слон… Зрозуміло?

— Авжеж.

Потім Муньйос показав їм інші позначки.

— Досі нас цікавили фігури, розташовані на шахівниці; однак, аби проаналізувати партію, необхідно зважати й на ті, що опинилися поза грою. Тобто на вже з’їдені. — Він подивився на картину. — Як звали гравця, що сидить ліворуч?

— Фердинандом Остенбурзьким.

— Отже, Фердинанд Остенбурзький, граючи чорними, з’їв у свого суперника такі білі фігури (див. рис. З).

— … тобто слона, коня та двох пішаків. Роже Араський, у свою чергу, з’їв у свого суперника такі фігури (див. рис. 4).

— … тобто загалом чотирьох пішаків, ладдю та слона. — Муньйос замислено дивився на схему. — Якщо розглядати партію під цим кутом зору, то білі мають перевагу: ладдя, пішаки тощо. Однак, наскільки я зрозумів, питання полягає не в цьому, а в тому, хто з’їв коня. Цілком очевидно, що це зробила якась із чорних фігур; але тут треба рухатися крок за кроком, від самого початку. — Він винувато подивився на Сесара, тоді на Хулію, мовби перепрошуючи за свої слова. — Немає нічого оманливішого за очевидні речі. Цей логічний принцип можна застосовувати і до шахів: те, що здається очевидним, не завжди є тим, що сталося насправді чи має статися… Одне слово, ми повинні з’ясувати, яка з чорних фігур — чи то з тих, що залишилися на шахівниці, чи то з тих, що вже поза грою, — з’їла білого коня.

— Або хто вбив лицаря, — наголосила Хулія.

Муньйос зробив непевний жест.

— Це вже не моя справа, сеньйорито.

— Можете називати мене Хулією.

— Це вже не моя справа, Хуліє… — Шахіст глянув на аркуш зі схемою, наче той містив сценарій розмови, нитку якої він загубив. — Гадаю, ви змусили мене прийти сюди, щоб я сказав вам, яка фігура з’їла коня. Якщо з’ясування цієї обставини наштовхне вас на певні висновки чи допоможе розгадати якусь загадку — чудово. — Тепер він дивився на них більш упевнено, наче знання шахової гри надихало його, додавало віри у власні сили. — У кожному разі це ваша справа. Я лише гість. Лише шахіст.

Сесар погодився з його аргументами.

— Нічого не маю проти. — Антиквар глянув на Хулію. — Він робить ходи, а ми їх тлумачимо… Робота в команді, люба.

Хулія закурила нову сигарету й, випустивши струмінь диму, згідливо хитнула головою; все це здавалося їй таким цікавим, що дівчині не хотілося відволікатися на формальні подробиці. Вона поклала руку на руку Сесара й відчула його розмірений пульс. Тоді закинула ногу на ногу.

— Скільки часу на це потрібно?

Шахіст почухав погано виголене підборіддя.

— Не знаю. Півгодини, тиждень… Залежно від обставин.

— Яких?

— Різних. Від того, наскільки я зможу зосередитися. А ще від везіння.

— Ви могли б розпочати просто зараз?

— Звісно. Я вже розпочав.

— Тоді вперед.

Але в цю мить задзеленчав телефон, і шахову партію довелося відкласти.

Уже згодом, коли спливло чимало часу, Хулія запевняла, буцімто передчувала, про що йдеться, хоча сама ж визнала, що такі речі легко стверджувати a posteriori [13] Букв, на підставі досвіду, тобто заднім числом (пат.). . А ще вона казала, що в ту мить усвідомила, як усе жахливо ускладнюється. Насправді — і вона невдовзі це зрозуміла — складнощі почалися значно раніше й переплелися в клубок, який неможливо було розплутати, хоча доти не виявляли себе з такою прикрістю. Строго кажучи, вони розпочалися ще тисяча чотириста шістдесят дев’ятого року, коли той найманець, котрий стріляв із арбалета — темний пішак, чийого імені ми так ніколи й не дізнаємось, — напнув змазану жиром тятиву, а тоді причаївся біля рову остенбурзького замку, з несквапністю мисливця чекаючи на людину, за життя якої йому заплатили золотими монетами, що побрязкували в його гаманці.

Спершу поліцейський не здався їй аж надто неприємним типом, беручи до уваги обставини і те, що він був поліцейським; утім, попри те що головний інспектор Фейхоо працював у підрозділі з розслідування злочинів у сфері мистецтва, він майже не відрізнявся від решти колег. Його службові контакти зі світом, в якому він виконував свої професійні обов’язки, позначилися хіба що на вмінні сердечно вимовляти деякі слова на кшталт «добридень» та «сідайте, будь ласка», а ще більш-менш нормально зав’язувати краватку. Крім того, говорив головний інспектор повільно, не надто тиснучи на співрозмовника, і раз по раз, хоча не завжди доречно, хитаючи головою; Хулія так і не зрозуміла, чи це тік, пов’язаний із суто професійним намаганням завоювати довіру свого візаві, чи прагнення удати, буцімто йому вже все відомо. А взагалі це був низькорослий товстун у брунатному костюмі, з кумедними, на мексиканський манір, вусами. Щодо мистецтва як такого головний інспектор Фейхоо скромно вважав себе аматором: він колекціонував старовинні кинджали.