Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

— Так, — мовила вона голосом людини, змушеної змиритися з очевидним. — Як для простого збігу, то це вже занадто.

Хулія показала пальцем на знімок.

— Не бачу нічого особливого, — зізналася Менчу.

— Не бачиш? — Хулія посміхнулася сама до себе. — Поглянь на щит цього лицаря… У добу Середньовіччя кожен дворянин прикрашав його власною емблемою… Що скажеш ти, Сесаре? Що зображено на цьому щиті?

Антиквар зітхнув, провів рукою по чолу. Він був уражений не менше, ніж Хулія.

— Клітини, — не вагаючись, відповів він. — Білі та чорні клітини, — Сесар звів очі на фламандську дошку, і його голос начеб затремтів. — Як на шахівниці.

Хулія підвелася, залишивши розгорнуту книгу на дивані.

— Це не може бути випадковістю, — перш ніж наблизитися до картини, вона озброїлася сильною лупою. — Якщо намальований ван Гюйсом у тисяча чотириста шістдесят другому році лицар, якого супроводить диявол, — Роже Араський, це означає, що через дев’ять років художник обрав тему його щита як головний ключ до картини, на якій, імовірно, відтворив його загибель… Навіть підлога в помешканні, де він помістив своїх персонажів, складається з білих та чорних клітин. Це, як і символічний характер картини, підтверджує, що гравець у центрі — Роже Араський. І вся інтрига насправді обертається навколо шахів.

Хулія присіла навпочіпки перед картиною і довго роздивлялася через лупу всі по черзі шахові фігури на шахівниці й на столі, де та стояла. Так само уважно вона оглянула кругле опукле люстро у верхньому лівому куті картини, в якому відбивалися викривлені перспективою шахівниця та фігури гравців.

— Сесаре…

— Що, люба?

— Скільки в шахах фігур?

— Гм… Двічі по вісім, отже шістнадцять кожного кольору. Всього тридцять дві, якщо я не помиляюся.

Хулія перерахувала фігури, тицяючи у кожну пальцем.

— Так і є — тридцять дві. їх чудово видно: пішаки, королі, коні… Одні на шахівниці, інші поза нею.

— Це ті, яких уже з’їли. — Сесар опустився навколішки поруч із нею і показав на одну з виведених із гри фігур — ту, яку тримав пальцями Фердинанд Остенбурзький. — З’їдений один кінь — лише один. Білий кінь. Інші три — один білий та два чорні ще в грі. Отже, запитання necavit equitem стосується його.

— І хто ж його з’їв?

Антиквар зробив непевний жест.

— Саме в цьому й полягає проблема, люба, — він посміхнувся, як колись давно, коли Хулія була ще малим дівчиськом і сиділа у нього на колінах. — Ми вже з’ясували багато питань: хто обскубав курча, хто його приготував… Однак не знаємо, хто той лиходій, який його з’їв.

— Ти не відповів на моє запитання.

— Я не завжди маю напохваті чарівні відповіді.

— Раніше ти їх мав.

— Раніше я міг брехати. — Сесар з ніжністю подивився на неї. — Тепер ти виросла, і я не можу так легко тебе ошукати.

Хулія поклала руку антикварові на плече, наче п’ятнадцять років тому, коли благала, щоб він вигадав для неї історію якоїсь картини чи порцелянової статуетки. В її голосі відлунювало те саме дитяче прохання.

— Я повинна це знати, Сесаре.

— До аукціону залишилося два місяці, — озвалася за їхніми спинами Менчу. — Часу обмаль.

— До біса аукціон. — Хулія і далі дивилася на Сесара так, ніби розв’язання проблеми було у того в руках. Антиквар знову зітхнув і, провівши рукою по килиму, вмостився на ньому, склавши руки на колінах. Він насупився й замислено покусував кінчик невеликого рожевого язика.

— Що ж, ми маємо деякі зачіпки, з яких можна починати, — мовив Сесар по паузі. — Однак мати їх замало, треба знати, як їх застосувати. — Він глянув на опукле люстро на картині, в якому відбивалися гравці та шахівниця. — Ми звикли вважати, що будь-який предмет і його віддзеркалення містять одну й ту саму реальність, але це не так. — Антиквар вказав пальцем на намальоване люстро. — Бачите? Досить поглянути на нього, щоб переконатися, що зображення перевернуте. Тож оскільки на шахівниці зміст партії перевернутий, то й у люстрі ми спостерігаємо те саме.

— У мене від твоїх розумувань страшенно болить голова, — простогнала Менчу. — Це занадто складно для моєї пласкої енцефалограми, тож я повинна щось випити… — Вона підійшла до бару й щедро бурхнула собі горілки із припасів Хулії. Але перш, ніж узяти склянку, галерейниця дістала із сумочки плаский відполірований камінь (це був онікс), срібну голку й маленьку коробочку і приготувала порцію кокаїну, висипавши його вузенькою смужкою. — Аптеку відкрито. Хтось має бажання?