Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

З каплиці долинає притишений товщею мурів хор голосів, що славлять Господа, перш ніж іти до трапезної. Жінка в жалобному вбранні увільнена від деяких служб, і о цій порі їй дозволено прогулюватися на самоті безлюдним монастирем, наче темній мовчазній тіні. З її пояса звисає довгий разок почорнілих дерев’яних чоток, які вона вже давно не перебирає. Далекий псалом зливається зі свистом вітру.

Коли вона продовжує свій обхід і наближається до вікна, згасаюче сонце вже не більше за червонувату цятку, що ясніє вдалині серед свинцевих хмарин, які насуваються з півночі. Біля підніжжя пагорба є широке сіре озеро, що мерехтить сталевими полисками. Сухими кістлявими руками жінка спирається на підвіконня стрілчастого вікна; знову, як і кожного надвечір’я, наринають безжальні спомини, і вона відчуває, як холод від каменю піднімається по її руках і повільно, загрозливо підступає до її постарілого серця. Її роздирає напад кашлю, від якого здригається її слабке тіло, підточене вологістю стількох зим, виснажене затворництвом, самотністю та уривчастими спогадами. Вона вже не чує ні співу, ні скиглення вітру. Тепер крізь туман часу до неї долинають одноманітні та сумні звуки мандоліни, і похмурий осінній краєвид тане перед її очима, а замість нього, немов на картині, окреслюється інший: хвиляста — ген, до обрію — рівнина, посеред якої, наче намальований тонким пензлем, височить віддалік, впираючись у голубе небо, стрункий силует дзвіниці. І раптом жінці здається, нібито вона чує відгомін розмови двох мужчин, що сидять за столом, відголос сміху. І вона думає, що, коли озирнеться, то побачить саму себе на ослінчику, з книгою на колінах, а — підвівши очі — завважить полиск сталевого захисного коміра й ордена Золотого руна. І сивобородий старий посміхнеться їй, обачно й мудро, як велить його фах, наносячи пензлем на дубову дошку вічний образ цієї сцени.

На якусь мить вітер роздирає заволоку хмар, і остач ній промінчик, відбившись у водах озера, освітлює постаріле обличчя жінки, засліплюючи її світлі й холодні, майже безживні очі. Потім вітер, який був ущух, знову починає скиглити, здається, навіть дужче, ніж перед тим, і колихає чорну вуаль, що тріпоче, мов крила ворона. І тоді жінка знову відчуває колючий біль, який проймає її єство поряд із серцем. Біль, який паралізує півтіла і який нічим не можна послабити. Біль, який холодить руки та ноги, не дає дихати.

Озеро, на яке опустилися сутінки, тепер схоже на тьмяну пляму, і жінка у жалобному вбранні, котру в миру звали Беатрісою Бургундською, знає, що ця зима, яка насувається з півночі, буде для неї останньою. І вона запитує себе, чи в тій пітьмі, до якої вона прямує, стане милосердя, щоб стерти останні обривки її пам’яті.

Па Навата, квітень 1990 року

Але гарніша (іт.).

П'ятнадцяте століття, тобто період розквіту італійського Відродження.

День святого Хуана (тобто святого Івана) відзначається 24 червня.

«Про славетних мужів» (лат.).

«П’єтрус Гусіус, видатний живописець» (лат.).

«Майстер П’єро ван Гус, художник із Брюгге» (im.).

«Гарний витвір руки того, хто зветься П’єро ді Юйсом, знаменитим живописцем у Фландрії» (im.).

«Великим і славетним фламандським майстром П’єтрусом Юйсусом була написана» (лат.).

День поклоніння волхвів — народна назва свята Богоявления, що відзначається 6 січня.

Горе переможеним (лат.).

У цьому контексті: любовний зв’язок (англ.).

Пітер ван Гюйс створив мене року 1471 (лат.).

Букв, на підставі досвіду, тобто заднім числом (пат.).

Хто матиме зиск (іт.).