Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

— Розумію.

Хулія закурила сигарету. Неквапно, навмисне розмірено.

— Тут неподалік, за рогом, є телефонна будка, — вона відчужено глянула на Муньйоса. — Він попросив, аби ми дали йому десять хвилин, перш ніж зателефонуємо до поліції.

Вони попростували тротуаром, поруч, у жовтуватому світлі ліхтарів. У кінці безлюдної вулиці світлофор спалахував по черзі зеленим, жовтим та червоним світлом. Останній відблиск опромінив лице Хулії, окресливши на ньому химерні глибокі тіні.

— Що ви збираєтеся робити тепер? — запитав Муньйос. Він мовив це, не дивлячись на дівчину, втупивши погляд у тротуар поперед себе. Вона стенула плечима.

— Це залежить від вас.

І тоді вперше Хулія почула, як Муньйос сміється. Це був тихий, утробний, дещо носовий сміх, що йшов мовби із самісіньких глибин його єства. На якусь мить дівчині здалося, що це не шахіст, а один із персонажів картини сміється, крокуючи поруч із нею.

— Ваш приятель Сесар має рацію, — мовив Муньйос. — Мені таки потрібні чисті сорочки.

Хулія погладила пальцями три порцелянові фігурки — Лусінду, Октавіо та Скарамучу, які лежали в кишені її плаща разом із запечатаним конвертом. Через нічний холод її губи затерпли, сльози застигли в очах.

— Він сказав щось іще, перш ніж залишився сам? — запитав Муньйос.

Хулія знову стенула плечима. «Nec sum adeo informis… Я не такий потворний… На березі стояв я нещодавно, коли море було погідним…» Це було цілком у дусі Сесара — процитувати Вергілія, коли вона озирнулася востаннє, вже з порога, щоб охопити поглядом напівтемряву вітальні, темні тони антикварних картин на стінах, притлумлені пергаментним абажуром відблиски світла на меблях, жовтаву слонову кістку, золото літер на палітурках книг. І Сесара, котрий стояв посеред вітальні, — вона дивилася на нього проти світла і вже не могла розрізнити риси обличчя — тонкий, чіткий силует, наче вибитий на старовинній монеті чи древній камеї, і його тінь на червоно-вохряному візерункові килима, що майже торкалася ніг Хулії. І годинник, який почав відбивати удари в ту саму мить, коли вона зачиняла двері, наче опускала могильну плиту, мовби все було передбачено заздалегідь і кожен старанно грав роль, яка випала йому в п’єсі, що завершувалася на шахівниці в належний час, через п’ять століть після першої дії, з математичною точністю останнього ходу чорної королеви.

— Ні, — прошепотіла вона, відчуваючи, як образ повільно відступає, занурюючись у глибини її пам’яті. — Насправді він нічого не сказав.

Муньйос підвів обличчя, ніби худющий незграбний собака, обнюхуючи темне небо над їхніми головами, й посміхнувся змученою приязною посмішкою.

— Шкода, він міг стати блискучим шахістом.

Відгомін її кроків відлунює у порожньому монастирі, під склепінням, яке вже огортають тіні. Останні промені призахідного сонця падають майже горизонтально; приглушені кам’яними гратами, вони забарвлюють червонуватими зблисками мури монастиря, порожні ніші, пожовкле з настанням осені листя плюща, що в’ється вгору капітелями із зображеннями чудовиськ, воїнів, святих та міфологічних тварин — під суворими готичними арками, що оточують порослий бур’янами сад. Вітер, передвісник холодів, які насуваються з півночі, передуючи зимі, виє знадвору, дереться схилами пагорба, колихаючи віття дерев, й скиглить у столітніх кам’яних ринвах та черепичній покрівлі, гойдає бронзові дзвони на дзвіниці, де іржавий рипучий флюгер уперто вказує на далекий, недосяжний і, можливо, осяйний південь.

Жінка в жалобному вбранні зупиняється біля облупленої через плин часу та вологість фрески, від первісних барв якої залишилися тільки вбогі сліди: блакить колишньої туніки та вохряні плями на місці обличчя. Руки без чиї зап'ястка, вказівний палець, спрямований до неіснуючого неба, Христос, чиї риси насилу можна розрізнити на поре пиши штукатурці стіни; промінь сонця чи божественного світла, що лине з нізвідки в нікуди, повиснувши між небом ти землею, відтинок жовтавої ясноти, безглуздо застиглий у часі та просторі, який роки та негоди згладжують поступово, поки не зітруть остаточно, наче його ніколи й не було. І янгол без рота, але з похмурим, немов у судді чи ката, чолом: єдине, що зосталося від нього серед залишків фарби, — це поцятковані вапном крила, шматок туніки та непевних обрисів меч.

Жінка в жалобному вбранні відгортає чорну вуаль, що затуляє верхню частину її обличчя, і довго вдивляється в очі янгола. Вже вісімнадцять років вона зупиняється тут о тій самій порі й спостерігає, як час знищує риси цього образу. Вона бачила, як поступово, немов проказа, що видирає шматки плоті, час стирав контури янгола, змішуючи їх із брудною штукатуркою та вологими плямами, від яких репаються фарби, кришиться та облуплюється зображення. Там, де вона живе, немає дзеркал; їх забороняє статут монастиря, до якого вона вступила чи її змусили вступити — в її пам’яті, як на цій фресці, щораз більше білих плям. Уже вісімнадцять років вона не бачить власного обличчя, і для неї цей янгол, колись безперечно пре красний, є єдиною зовнішньою ознакою того, як плин часу змінює і її риси: облуплені фарби замість зморщок, тьмяні штрихи замість помарнілої шкіри. Іноді, у хвилини просвітління, що накочуються, наче хвилі, злизуючи береговий пісок, у хвилини, за які вона відчайдушно чіпляється, намагаючись зберегти їх у своїй непевній, змученій примарами пам’яті, вона згадує, що їй нібито п’ятдесят чотири роки.