Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

Антиквар зітхнув, немов віддаючи шану примарам, що обступили його. Потім неквапно, повернувшись у бік Муньйоса, підняв склянку, наче на його честь, а тоді сів у крісло й невимушено закинув ногу на ногу.

— Не розумію, — не вгавала дівчина, — до чого тут Альваро.

— Спершу майже ні до чого, — визнав антиквар. — Мені лише була потрібна звичайна історична довідка, за яку, як я вже казав, був готовий добре заплатити. Однак усе ускладнилося, коли ти також вирішила звернутися до нього… В принципі, у цьому не було нічого надзвичайного. Втім Альваро, хизуючись гідною всіляких похвал професійною розважливістю, не прохопився тобі ні словом про мій інтерес, бо я вимагав од нього тримати все в суворій таємниці…

— І його не здивувало, що ти з’ясовуєш щось про картину за моєю спиною?

— Зовсім ні. А коли й так, він однаково промовчав. Ймовірно, гадав, нібито я хочу зробити тобі сюрприз, надати нові дані… А може, вирішив, що я збираюся зіграти з тобою кепський жарт. — Сесар замислився над цим припущенням, а тоді додав: — Я щойно подумав про таке, і, правду кажучи, лише за це його слід було вбити.

— Він намагався застерегти мене. Сказав, що останнім часом ван Гюйс зробився модним.

— Негідник до останньої миті, — підсумував Сесар. — Цим незначущим застереженням він виправдався перед тобою, не зламавши даної мені обіцянки. Він задовольняв усіх, заробляв свої грошенята і до того ж тримав двері прочиненими, щоб при нагоді згадати ніжні сцени з минулого… — Антиквар звів брови й коротко реготнув. — Однак я розповідав тобі, що відбулося між Альваро та мною, — Сесар подивився на вміст своєї склянки. — Через два дні після моєї зустрічі з ним ти сказала, що на картині є прихований напис. Я спробував не виказати своїх емоцій, але твої слова подіяли на мене, як удар струму; вони підтвердили мої передчуття, що тут є якась таємниця. Я одразу здогадався, що йтиметься також про величезні гроші, адже ціна ван Гюйса мала значно зрости і, наскільки пам’ятаю, я так тобі й сказав. Це, разом із історією картини та її персонажів, відкривало перспективи, які тоді здавалися мені чудовими: ми з тобою разом здійснюватимемо дослідження, заглибимося в таїну й знайдемо її розгадку. Це було б, як у старі часи, розумієш? Пошуки скарбу, але цього разу справдешнього скарбу. Тобі слава, Хуліє. Твоє ім’я з’явилося б у спеціалізованих виданнях, у книгах про мистецтво. Мені… Заради лише цього варто було докласти будь-яких зусиль, проте для мене заглиблення в гру означало ще й непростий особистий виклик. Однак запевняю тебе, амбіції тут ні до чого. Ти віриш мені?

— Вірю.

— Чудово. Бо лише за цієї умови ти зможеш зрозуміти те, що сталося згодом. — Сесар покалатав льодом у склянці, і, здавалося, цей звук допоміг йому привести до ладу спомини. — Коли ти пішла, я зателефонував Альваро, й ми домовилися, що я зайду до нього додому опівдні. Я йшов до нього без жодних лихих намірів і, присягаюся, якщо й тремтів, то тільки через збудження. Альваро розповів мені все, що зміг з’ясувати. Я із задоволенням переконався, що він і гадки не має про прихований напис, і, звичайно, не став утаємничувати його в цю справу. Все було добре, поки він не заговорив про тебе. І тоді, принцесо, диспозиція цілком змінилася…

— У якому сенсі?

— В усіх.

— Мене цікавить, що сказав Альваро про мене.

Сесар засовався в кріслі, наче йому було незручно сидіти, і по паузі знехотя відповів:

— Твій прихід його глибоко вразив… Або принаймні він дав це зрозуміти. Я збагнув, що ти небезпечно зачепила старі почуття і що Альваро був не від того, щоб розпочати все спочатку. — Антиквар спохмурнів і помовчав. — Мушу визнати, Хуліє, це роздратувало мене так, що ти навіть не уявляєш. Альваро занапастив два роки твого життя, а я сидів навпроти й мусив вислуховувати, як він наміряється знову безсоромно вдертися в нього… Я напрямки зажадав, аби він дав тобі спокій. Він глянув на мене як на старого надокучливого гомика, і тут почалась колотнеча. Не вдаватимусь у подробиці, скажу лише, що виглядало це вельми прикро. Він звинуватив мене, що я лізу не у свою справу.

— І він мав рацію.

— Ні. Ти — моя справа, Хуліє. Настільки моя, що важиш для мене більше за все на світі.

— Не кажи дурниць. Я ніколи б не розпочала все спочатку з Альваро.

— Я не певен щодо цього. Я чудово знаю, що значив для тебе цей негідник… — Антиквар глузливо посміхнувся, мовби привид Альваро, вже незагрозливий, перебував тут і дивився на них. — І тоді, поки ми сварилися, я відчув, що в мені закипає давня ненависть; вона вдарила мені в голову, як твоя підігріта горілка. Це, дівчинко, була така ненависть, якої я ще ніколи не відчував: глибока, безмірна, чарівно латинська ненависть. Тож я підвівся й, мабуть, повівся дещо нестримано, вдавшись до добірної базарної лайки, яку зазвичай приберігаю для виняткових випадків… Спершу цей вибух гніву його нібито здивував. Потім він запалив люльку й засміявся мені в обличчя. Заявив, буцімто це через мене твої з ним стосунки зайшли в глухий кут. Мовляв, це я винен, що ти так і не подорослішала. Мовляв, моя хвороблива та нав’язлива присутність у твоєму житті завжди заважала тобі жити власним життям. «А найгірше те, — додав він, дошкульно посміхаючись, — що в глибині душі Хулія завжди була закохана в тебе, бо ти уособлював для неї батька, якого вона майже не знала… І це триває досі». Сказавши таке, Альваро сунув руку до кишені брюк, посмоктав свою люльку й глянув на мене крізь хмару диму. «Ваш зв’язок, — підсумував він, — це просто недовершене кровозмішення… На щастя, ти гомосексуаліст».