Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

Антиквар на мить замовк, і на тій половині його рота, куди падало світло, відбилася лукава посмішка, ніби цей спомин робив йому особливу приємність.

— Йшлося не лише про шахи, — вів далі він, — а про якесь особисте глибинне відчуття, про цю гру як зв’язок між життям та смертю, дійсністю та мрією… І поки ти, Хуліє, говорила про пігменти та лаки, я майже не слухав, бо був уражений тим потрясінням, в якому змішалися втіха й дивна туга і яке проймало мене, поки я сидів поруч із тобою на дивані, дивлячись не на те, що Пітер ван Гюйс зобразив на фламандській дошці, а прозираючи думки цього чоловіка, цього геніального майстра, які роїлися у нього в голові, поки він малював.

— І ти вирішив, що картина має бути твоєю…

Сесар глянув на дівчину з іронічним докором.

— Не спрощуй, принцесо, — він відсьорбнув зі склянки ковток і благально посміхнувся. — Я вирішив — і це сталося зненацька, — що неодмінно мушу вичерпати цю пристрасть до останньої краплі. Таке тривале життя, як моє, не минає марно. Поза сумнівом, саме тому я одразу відчув — ні, не послання, що, як з’ясувалося згодом, містило ключ до загадки, а той незаперечний факт, що в ній прихована якась захоплююча й жахлива таємниця. Можливо, — спробуй це збагнути — таємниця, яка нарешті доведе, що я маю рацію.

— Маєш рацію?

— Авжеж. Світ не такий простий, як нам намагаються втовкмачити. Обриси розмиті, відтінки багато важать. Ніщо не є чорним або білим; зло може вбратися в шати добра чи краси, і навпаки: одне не виключає іншого. Людина може кохати й зраджувати коханого, але її почуття через це не стає менш реальним. Можна бути батьком, братом, сином і коханцем водночас, жертвою та катом… Ти сама можеш навести приклади на свій розсуд. Життя — це непевна пригода в непевному краєвиді, межі якого весь час пересуваються, де кордони штучні, де все може скінчитися й початися знову будь-якої миті або раптом урватися — зненацька, наче від несподіваного удару сокири — на віки вічні. Де єдиною абсолютною, справжньою, безперечною та остаточною реальністю є смерть. Де ми — лише короткий зблиск між двома вічними ночами і маємо обмаль часу.

— І як усе це стосується смерті Альваро?

— Усе стосується всього, — Сесар здійняв руку, просячи тиші. — До того ж життя — це послідовність подій, пов’язаних між собою, іноді несамохіть… — Він оглянув на світло вміст своєї склянки, наче там плавало продовження його міркувань. — Тоді — я маю на увазі того дня у твоєму домі, Хуліє, — я вирішив з’ясувати все, що стосувалося картини. І так само, як і ти, першим, про кого я подумав, був Альваро… Я ніколи його не любив — ні тоді, коли ви були разом, ні потім. Однак тут є одна суттєва різниця: я ніколи не пробачив цьому негідникові, що він змусив тебе страждати…

Рука Хулії, яка саме дістала з пачки нову сигарету, зависнула в повітрі, дівчина здивовано подивилася на Сесара.

— Це було моєю справою, — кинула вона. — Моєю, а не твоєю.

— Ти помиляєшся. Це було моєю справою. Альваро зайняв те місце, якого я ніколи не зміг би зайняти. Певним чином, — антиквар затнувся, а потім з прикрістю продовжив, — він був моїм суперником. Єдиним мужчиною, здатним віддалити тебе від мене.

— Між мною та Альваро все було скінчено… Безглуздо пов’язувати одне з одним.

— Зовсім не безглуздо, але годі про це. Я ненавидів його, і крапка. Звичайно, це не підстава, щоб когось убивати. Інакше, запевняю тебе, я не зволікав би з цим так довго… Наш світ — світ мистецтва й старожитностей — вельми обмежений. Нам з Альваро доводилось час від часу підтримувати професійні контакти — це було неминуче. Певна річ, наші стосунки не можна було назвати теплими, проте часом гроші та інтереси призводять до дуже дивних зближень. Доказом цього може бути хоча б те, що ти сама, коли постала проблема з ван Гюйсом, звернулася до нього… Тож я поїхав до Альваро та попросив, аби він підготував мені довідку про картину. Звісно, не безкоштовно. Я запропонував йому розумну ціну. Твій колишній — упокой, Господи, його душу — завжди був дорогим хлопцем. Вельми дорогим.

— Чому ти нічого мені про це не розповів?

— З кількох міркувань. По-перше, я не бажав понов ваших стосунків, навіть професійних. Ніколи не можна бути певним, що під попелом не жевріє присок… Але не лише через це. Картина була пов’язана з надто особистими почуттями… — Він показав на шахові фігури зі слонової кістки, що стояли на ломберному столику. — 3 часткою мене самого, якої, — принаймні так здавалося мені, — я навік зрікся. З тим закутком, куди я нікому — навіть тобі, принцесо, — не міг дозволити ввійти. Бо це означало 6 розчахнути двері для запитань, які я ніколи 6 не наважився обговорювати з тобою. — Він глянув на Муньйоса, котрий стояв мовчки, не беручи участі в розмові. — Гадаю, наш приятель міг би добре просвітити тебе щодо цього. Чи не так? Шахи як проекція власного «я», поразка як фіаско статевого потягу й інші чарівні паскудства в такому дусі… Ці довгі й глибинні діагональні переміщення слонів, які ковзають по шахівниці, — кінчиком язика він провів по вінцях склянки й ледь помітно здригнувся. — Зрештою старий Зигмунд міг би багато чого розповісти про це.